“Навігатор мене завів не туди. Виявилось, я на 20км заїхав на ворожу територію... Росіяни їхали на перехват… Урал і бмп… Педаль до упора… На спідометрі 200….” Моє знайомство із сімєю львівських поляків Каськів почалося із історій фронтових поїздок батька до сина на передову. Юра Каськів - захищає Україну у складі 80 ОДШБ. Харківський напрямок. Іван Каськів - тато, який взявся за волонтерство. Здавалося б одна із звичайних сімей, яка творить неймовірну історію.
Ми мали зустрітись у понеділок, але хвиля бомбардувань і енергетичний колапс після неї підкоригували плани. У середу ми зайшли на каву. Іван і Юлія - підприємці. Донька Єлизавета у школі, син Юра у війську. Ні. Не так. Юра Каськів у складі легендарної 80 ОДШБ захищає Україну. Харківський напрямок. Там постійно дуже гаряче. Юра серед тих, хто з перших днів у боях. Брав участь у харківському контрнаступі, звільнені Ізюма та інших населених пунктів від російських окупантів. Каськіви - одна із католицьких польських львівських сімей, які війну пропускають через серце. Кожен із них має карту поляка. Здавалося б ось він щасливий білет в інше життя без війни. Але з цією думкою щось не так. Відкидаю її. І пробую зрозуміти, скільки довелося пережити кожному із цієї сім’ї, яка гідно здає екзамен, що ставить перед всіма нами війна. У всякому разі, зараз я радий зустрітись з поляками патріотами України.
“Я довго вмовляла його не йти. Я дуже переживала. Та й переживаю. Але, коли зрозуміла, що це його зріле рішення, я вирішила, що буду синові підтримку. Хоча це не просто” - зітхає Юля. Іван кладе долоню на її руку. Заспокоює. Ледь встигає сказати, що хоч і важко було, та він підтримав рішення сина. А Юлія вже змінює тривогу в голосі. Очі сміються, коли вона починає розповідати про до-військову історію сина. Шкільні роки Юри тісно зв’язані із львівською катедрою. Тут він став міністрантом і приймав активну участь в житті спільноти катедральної молоді. “Він навіть закінчив курси літургійних церемоніаріїв” - показує Юля фото Юри у білій альбі і свідоцтво про завершення літургійного навчання. З фото посміхається симпатичний юнак, відмічаю його схожість до юного Джонні Деппа. Важко уявити собі його з автоматом. Але це тільки спочатку. Юля показує інші фото, де Юра вже в формі. Зі зброєю. За кермом уралу. За кермом якогось вбитого корча. Ще одне заняття Юри Каськіва - столярство. “Вийшло якось дуже цікаво. Наш Юра в пастерках постійно отримував роль Йосифа. А потім і як Йосип став теслею” - розповідає Юля.
Юра пішов служити по призову. Потрапив у 80 ОДШБ. Ніс службу в зоні АТО. Це був 2019-2020рік. Після цього пішов на контрактну службу. Юля з великим теплом пригадує, як вони всією сімєю дивились парад до Дня Незалежності України минулого року. Юра брав участь у ньому у складі десантного підрозділу, який маршував Хрещатиком. Хвалиться фото відзнаки за участь у параді за підписом В. Зеленського. Це до речі не перша президентська пам’ятка. Ще на одному фото Юля показує ручку і коротке звернення до учня Юрія Каськіва від президента Польщі Анджея Дуди, яке він отримав у складі групи польських дітей з України, яким до дня знань канцелярія президента РП підготувала шкільні набори і символічні привітання від президента Польщі.
Коли почалося відкрите російське вторгнення син був зі свою військовою частиною. 80-ка була серед тих хто опинився на найнебезпечніших напрямках. Юрин підрозділ виконував доручення по стриманню противника на Харківщині. “У березні ми зідзвонились і він каже: якщо можете пошукайте будь ласка каску і бронік” - розповідає Юра. “Вони тоді потрапили у важкі бої. Доводилося відходити. І ми почали шукати”. Історія із пошуком військового спорядження стала початком нового для Каськівих шляху допомоги військовим. Класичними волонтерами вони не стали. Але пройшли сім кіл пекла, щоб допомогти дитині. Юлія розповідає про сотні телефонних дзвінків, про хвилю розчарування - коли з’ясувалося, що у Львові військово спорядження вже немає, все розібрали. Що у Польщі вони наштовхувались на перекупників, іноді своїх же з України. І про тих хто в цей час підставив плече. Іван і Юля Каськіви належать до католицької спільноти “Домашня Церква”. І брати із цієї спільноти підтримали їх. І морально і почали скидатись грошима. Ціна броніка - втричі вища, майже 3тис євро. Для Каськівих таких треба було 2. Бо окрім сина, на фронті також, але вже на запорізькому напрямку служив племінник Женя. Він також брав участь в боях. І також потребував захисту. Два шоломи можна було замовити за ціною одного броніка - розповідає Іван. Своїх грошей на це не вистачало. Іван каже про диво. Юля розповідає про телефонний дзвінок від священика із однієї із Львівських парафій, який погодився допомогти. Попутно Юля розповідає про свою історію, яка пояснює звідки в ній священики. Їх життя тісно зв’язане із львівською катедрою, в якій вони вінчались і хрестили дітей. Там свого часу Юля працювала при дитячій Світлиці. Їх син зацікавився літургійною службою. Став міністрантом. Так рік за роком з’являлися нові знайомства і серед духовенства також. У Юленому голосі відчувається велика вдячність, вона називає імена: Ян, Іван, Роман, Мєчислав, Александр, Анджей, Лукаш, Гжегож. Їх дійсно багато. Священики у цій війні займають своє місце. З Юлених слів, я розумію, що це виявилася соломина, яка врятувала їх пошуки, а де факто і їх сина та племінника на фронті.
Бронежилет і каску, а що ще вам привести - запитую сина, розповідає Іван. І от він мені каже: тато, ще може хліба нам захопи, бо ми пару днів не мали вже. Мені було це дуже важко почути - зізнається батько. Помічаю, що Іван швидше починає кліпати. Юля теж. У батьків очі на мокрому місті від пригадування, через що проходить їх син. Наша розмова нагадує синусоїду. Маятник коливається від сліз до сміху. Власне так. З посмішкою Іван починає розповідати про свою першу поїздку на Схід. Завантаживши свою 20тирічну ауді продуктами, медициною, гігієною і речами він виїхав у напрямку Харкова. По дорозі підібрав товариша і з ним поїхали на зустріч фронту.
“Я не знав дороги. Їхав по навігатору. На блок-постах коли бачили мою львівську прописку - пускали. Вже вночі ми почали добиратися на місце. І от я зупинився біля якогось училища, де ми мали зустрітись із Юрою. Світла не було. Звязок поганий. Сина немає і ми чекаємо. Пару хвилин малий вийшов на зв’язок. Я кажу де я є. А він кричить - тат, ти шо! там вже рускі. вали звідти! я розвертаю машину починаю їхати і бачу як з бічної вулиці, з-за повороту в моєму напрямку виїжджає військова техніка. бмп і здаєьтся урал. Я педаль в підлогу. На спідометрі швидко 200. Як ми вибрались я не знаю. Потім зрозумів що я там всю підвіску вбив, бо гнав як міг.” Далі Юра робить паузу і каже щось про мінне поле. В цей час Юля глибоко зітхає і відвертається до вікна. Напевно, щоб я не бачив знову сліз, які накотились. Але жінка втримується, а Іван з посмішкою розповідає про свої пригоди далі.
• Тат. Ти кудой їхав? Показую - отак.
• Як. Там же ж міни! І хлопець веде батька показувати невелику дерев’яну табличку над дорогою, де нашвидкуруч червоною фарбою пише “міни”.
• Як я мав це побачити вночі - я не знаю - веде далі Іван. А тим більше не знаю, як не підірвався там. Але виявляється це ще не кінець історії. Волонтерів поклали спати.
• Зранку я встаю і бачу, що я сам один в приміщенні де ми спали. і біля мене автомат. Там де спав мій напарник - теж лежить автомат. Я знайшов його на дворі. Він нервово курив. Питаюсь - що сталося. Він каже: Іван ну ти і спиш. Був авіа наліт. Всі побігли в укриття. Я тебе не міг добудитись. Ми поклали біля тебе автомат на всякий випадок, якщо щось станеться.
Він коли повернувся відразу почав збиратися знову на схід. Я кажу ти хоч поїж, потім поговоримо - розповідає Юля про повернення чоловіка. З того часу Іван продовжує возити підрозділу, в якому служить його син допомогу. Це не лише продукти. На прилад нічного бачення скидалися всіма родичами, і якби не родина з Англії - полегшити службу сина було би набагато важче.
Іван розповідає про наступну поїздку до сина. Цього разу, на щастя обійшлося без пригод. Але дорога на схід - окрема розмова. Голодні діти, які бавляться гільзами і лазять по розбитій військовій техніці, повалені росіянами стовпи вуличного освітлення з яких скручені панелі сонячних батарей, розчавлені танками цивільні авто. “Вони так розважалися. Спеціально розстрілювали автівки цивільних. Деякі чавили”. Іван показує фото. За 10 місяців війни здається, можна було б звикнути до подібних фото. Але ні. Далі слухаю ще одну історію, про те як важко було сім’ї Каськів назбирати грошей на авто для підрозділу сина. Тут теж. Зі світу по нитці. Знову допомога від найбільших. Іван запитує: Вгадай які найбільші і найменші суми ми отримали? Зняв мені з язика. Теж хотів його запитати. Відповідь 50тис грн від священика і 2,5 грн від когось ще. Цього разу кожен з нас дивиться в іншу сторону. Бо сльози. Бо є серед нас і ті хто нагадує вдову із притч. Знову зачіпаємо релігійну тему. Юля розповідає про священиків біля яких ріс її син, теперішній воїн. І як ці священики продовжують допомагати їх сім’ї. Юля показує відео одного із катедральних вікаріїв, який святить машину батька перед поїздкою на схід і підбадьорює їх сина. Потім Іван розповідає, як привіз на фронт коробку розаріїв. З якою повагою їх брали бійці. І про полковника, який також попросив одну вервичку для себе. І знову Каськіви, на скільки потрібною виявилася матеріальна і духовна підтримка львівських священиків.
• Машину ми вирішили брати, якусь із надійніших. Щоб не зламалася десь під час бойового завдання - розповідає далі Іван. Він займається ремонтами, був на заробітках у Нідерландах. В лютому повернувся. Бачу перед собою цього чоловіка і розумію, від кого у його сина бойовий характер. Іван мав низку неприємних розмов, коли шукав, як оформити автомобіль на військову частину сина. З одним із високослужбовців довелося сваритись, коли той сказав, що така машина на передовій довго не проживе. Попри показну можливість співпраці із різними фондами, українськими чи польськими, тягар придбання коліс на фронт ліг на плечі самої родини, та небайдужих, осіб, які допомогли їм зібрати гроші. Авто з Польщі забирала Юля. Пригоди на кордоні - окрема історія із підтвердженням всіх стереотипів про нахабних перекупників, митників, псевдо-волонтерів. Коли Юля розповідає цей епізод, сльози стоять у її очах. Жінці довелося пройти важкий шлях. Але на щастя мерседес віто вже у хлопців і виконує бойові задачі.
Я думав інтерв’ю з сім’єю львівських поляків займе не більше години. Та три години нашої зустрічі пролетіли непомітно. Іван і Юля готують наступний вантаж допомоги. Збирають для 12 бійців, які воюють в підрозділі їх сина. Розповідають про молитви за сина, короткі дзвінки з фронту, яких чекають кожного дня, щоб почути рідний голос. Їх племіннику Жені, який служить в підрозділі ППО біля Запоріжжя, теж треба буде щось передати. До того ж Юля зараз взялася опікуватися ще одним вихованцем катедри, другом свого сина і теж колишнім міністрантом. Мар’ян Камілевський після бойового поранення відновлюється в одному із львівських госпіталів. На що збираєте зараз? - питаю в Івана. Він скромно каже - зима близько. Хлопцям треба все, що допоможе пережити холод. Це і термобілизна, і зимове взуття, і теплий одяг, обігрівачі, акумулятори і ще багато всього. Негода в окопах і розбитих селах, де тримають оборону хлопці відчувається набагато гірше. Юля знову ховає очі, щоб я не бачив її хвилювання, коли вона каже, що у нас тут в місті все є. І хочеться з цього частинку передати на фронт. Питаю, чи встигають з роботою. Посміхаються. Відповідають, що шалений темп це з одного боку обов’язок, з іншого інакше не змогли б. А я ше й закрутки встигла зробити, зараз грибів ще трохи заморозила, щоб дітям передати взимку. Їм так хочеться хоч трохи дому - говорить Юля і я нарешті розумію, чому в її руках серветка. У Юлі поранений на роботі палець, на який вона не звертає увагу. Сьогодні вона для мене уособлює цілу нашу країну, яка попри всю лють війни залишається жінкою, мамою не тільки для свого сина, берегинею.
Прощалися ми, як давні друзі. Їдучи додому я гортав у голові пазли з яких сплелася історія Каськивих. Поляки зі Львова. Син на фронті, міністрант з автоматом. Батько на кількох роботах, щоб вистачило на не дешеві речі потрібного на фронті спорядження. Мати, якої серця вистачає не лише для сина. Яка як тигриця готова відстоювати свою дитину. Їх молодша донька, якої дитинство намагаються відібрати злочинці. Дописуючи ці слова, розумію, що не зможу залишитись осторонь. І якби хтось із вас хотів допомогти, то номер картки Івана Каськіва можна взяти в редакції.
Джерело: credo.pro
Автор : Андрій Конько