Новини

Назад

Катехетична проповідь в ювілейному році на грудень СІМ УЧИНКІВ МИЛОСЕРДЯ ДЛЯ ТІЛА. Учинок V. УВ’ЯЗНЕНОГО РОЗРАДИТИ

: 265 2025-12-03 18:36:48

«Я у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (Мт 25, 36)

Ув`язнення є пов`язане з винесенням вироку за скоєне зло. Перший злочин в історії людства, про який є згадка на сторінках Біблії, скоїв Каїн, вбивця свого брата Авеля. Він був засуджений не до тюремного ув`язнення, а до вигнання (Бут 4, 1-16). Після братовбивства та відмови покаятися він почув вирок: «Втікачем і волоцюгою будеш на землі». Каїн, боячись, що «перший, хто мене зустріне, вб’є мене», не був залишений сам на себе, а отримав від Бога знак, який оберігав його від помсти: «Та й поклав Господь на Каїні знак, щоб не вбивав його той, хто зустріне його». Існує величезна різниця між покаранням і помстою. Покарання поважає справедливість, у той час як помста накручує спіраль сліпого та безжального насильства.

Постає запитання, чому розрадити в`язня – це діло милосердя для тіла? На відповідь вказує стародавній текст, що зберігся на табличці, знайденій у Месопотамії. Він закликає ставитися до в`язнів із милосердям, застерігаючи, що той, хто «не дозволяє в`язню вийти на світло», зневажає божество. Приносити розраду в`язням, полегшуючи їхнє тяжке становище, – це насамперед відповідальність тих, хто за ними наглядає. Доступ до в`язнів і контакт із ними дуже ускладнені через примусову ізоляцію. Щоденними супутниками їхнього життя є тюремні охоронці, які постійно мають можливість впливати на фізичний та духовний стан ув`язнених. Але важливим є ставлення до в’язнів всього суспільства, а також створення і прийняття відповідних правових норм. Покарання людини ізоляцією не може позбавляти її надії. Ситуація з ув`язненими є виключно справою судів та пенітенціарної системи. Слова Ісуса з Євангелія від Матея свідчать про те, що вже у давнину існувала можливість відвідувати в`язнів, до чого Він зобов’язує своїх учнів та послідовників. Розрадити в`язня означає насамперед достукатися до його сумління і дати надію на те, що все може і повинно бути інакше. Поміщення у в`язницю, яка в законодавстві називається виправним закладом, має сприяти ресоціалізації в’язнів.

Ізраїль як народ зазнав тягаря поневолення, коли Єгипет став «домом рабства» для нащадків Авраама (Вих 13,14). Неволя та депортація повторювалися в історії вибраного Богом народу, досягнувши апогею під час ассирійського (VIII-VII століття до н. е.) та вавилонського (VI століття до н. е.) вигнання. Хоча пророки одностайно розглядали їх як покарання за невірність і засуджували провини та зловживання вибраного народу, проте вони завжди провіщали можливість виправлення. Таким чином божі посланці підтверджували, що останнє слово є за Богом і це не є справедливість, а милосердя. У темні дні вавилонського полону лунав заклик: «Утіште, утіште народ мій» (Ісая 40, 1). Брак розради, як щодо окремої людини, так і щодо народу, призводить до втрати надії, услід за чим іде почуття самотності, а сестрою самотності є відчай, який штовхає до найгіршого.

В`язниця — це місце ізоляції для злочинців і лиходіїв. Але досвід показує, що часто все буває зовсім інакше. ХХ століття дало безліч прикладів ув`язнення та переслідування невинних людей, муки яких були порушенням усіх принципів справедливості. Біблія свідчить, що сенс страждань праведних людей і мук, пов`язаних з ув`язненням, стає очевидним лише з пізнішої перспективи. Це підтверджує випадок старозавітнього Йосифа, проданого своїми братами (Бут 37), чиє ув`язнення виявилося доленосним для спасіння ізраїльтян (Бут 39-50). Подібні випробування спіткали пророка Єремію, кинутого в суху яму (Єр 20, 2; 37, 11-21), а на початку Нового Завіту – Йоана Хрестителя (Мт 14, 3). Вони обоє заплатили високу ціну за вірність Богові та Його волі, а їхні ув`язнення стали важливими складовими в ланцюзі історії спасіння.

Ісус, схоплений у Гетсиманії біля підніжжя Оливної гори та приведений на допит до Синедріону, після того як Його засудили на смерть (Мт 26, 65-68), провів останню ніч свого життя у темниці, яка слугувала за в`язницю. Така ж доля спіткала апостолів, особливо Петра (Ді 5, 18; 1,4) та Павла (16, 23-24), готових прийняти будь-які випробування заради Христа (20, 22-23). Ув`язнений у Єрусалимі Павло, уникнув смерті від рук переслідувачів завдяки допомозі свого племінника (23, 16-33). Перевезений до Кесарії Приморської, де два роки його тримали у в’язниці, «апостол народів» написав Послання з ув’язнення: до Ефесян, Филип’ян, Колосян та Филимона. З огляду на пережите, він вважав себе «в`язнем Христа» (Еф 3, 1; 4, 1; пор. 2 Кор 11, 23). У Посланні до Євреїв, яке походить із періоду переслідування християн за віру в Христа, знаходимо чіткий наказ: «Про в`язнів пам`ятайте, немов би ви самі були в кайданах з ними, та про тих, що страждають, оскільки й ви самі в тілі» (Євр 13, 3).

«Знайте, що я прийшов сюди тому, що люблю вас»

У навчанні пророка Ісаї справжнє навернення означає чинити діла милосердя, зокрема «кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв`язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати» (Іс 58, 6). Місія пророка включає проголошення Бога та Його волі, а також конкретні діла милосердя: «Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув`язненим відкрити очі» (Іс 61,1). Настанова розраджувати в’язнів скеровує наше бачення на майбутнє, а отже має тісний зв’язок із відновленням надії.

Відвідуючи виправний заклад для неповнолітніх у Казаль-дель-Марно на початку січня 1980 року, Йоан Павло II сказав: «Іноді ми — лампи без світла, лампи, які не світять, можливості яких не реалізовано. Я прийшов, щоб запалити у ваших серцях той вогонь, який могли загасити пережиті розчарування та нездійснені надії. Кожному з вас я хочу сказати, що ви здатні до добра, до чесності, до працьовитості, кожен із вас носить у собі ці здібності справді і глибоко, навіть якщо про їх існування ви не підозрюєте (…) Знайте, що я прийшов сюди тому, що люблю вас, бо вірю у вас. Я прийшов, бо хотів висловити ці почуття і цю довіру”. Через пів року, 01 липня 1980 року, під час паломництва до Бразилії, Йоан Павло ІІ відвідав в’язнів у виправному закладі в Папуді, який тамтешній міністр юстиції назвав „однією з філій пекла”. Звертаючись до них, він сказав: «Я вбачаю у вас людські особи, і я знаю, що кожна людська особа відповідає „задуму” Бога… Ви повинні покаятися за вчинене зло, але не приймайте його як неминуче нещастя… Бажаю Вам, щоб проведений тут час, незважаючи ні на що, був для вас як і для багатьох інших у таких самих умовах, часом благодаті, оновлення, пізнання Бога в Ісусі Христі».

Надзвичайно зворушливим було перебування Йоан Павла II під час Октави Різдва Христового 27 грудня 1983 року у римській в`язниці Ребіббія та його зустріч із чоловіком, який намагався вбити понтифіка. Папа та Мехмет Алі Агджа разом перебували в камері засудженого, сиділи один навпроти одного та подалі від дверей, так, щоб їхню розмову ніхто не чув. Невідомо, про що вони розмовляли, але це було красномовним свідченням практикування п’ятого учинку милосердя для тіла. Того ж дня Святіший Отець відслужив Євхаристію для близько 400 ув’язнених і сказав: „Те, що я можу вам запропонувати як людина і як християнин, це, насамперед, свою повагу до вас. Як священник і як єпископ я можу запропонувати вам допомогу в зрозумінні сенсу цього моменту вашого життя, моменту, сповненого страждань, який, все-таки, може бути корисним у підготовці кращого завтра”. Пригадуючи зміст доброї новини, провіщеної Ісаєю, Святіший Отець додав: „Отже, добра новина, яку Ісус приніс людям, охоплює також звільнення в’язнів».

Звершуючи Євхаристію 17 травня 1985 року у жіночій в`язниці Джудекка у Венеції, Йоан Павло II сказав: «Кожна з вас носить у закутках свого сумління власну історію. Кожен може зійти на манівці. Покарання має служити виправленню та спокуті, а не помсті. Я знаю, що так думати нелегко. Я хотів би сказати: нелегко переживати це покарання з гідністю і терпеливістю. Дні довгі, а місяці і роки здаються нескінченними. Тому підтримуйте одна одну взаємною довірою, живіть у дусі діалогу, відкрийтеся у повній довіри дружбі. Намагайтеся зрозуміти одна одну і допомагайте собі навзаєм пізнавати власну особистість».

Дуже промовистим прикладом розради ув`язнених був візит Йоана Павла II до в`язнів у виправному закладі у Плоцьку (07 червня 1991 року). Підкреслюючи, що умови, які панують у в`язницях, є одним з головних показників морального стану влади та суспільства, Святіший Отець сказав: „В’язень, кожен в’язень, який відбуває покарання за скоєний злочин, не перестав бути людиною, щоправда, обтяженою слабкістю, загрозою і гріхом, можливо злочином, і навіть постійними рецидивами, проте не позбавленою тієї чудової можливості, якою є виправлення, є повернення до себе, є навернення людини, оновлення в собі Божого образу. Ви засуджені, справді, але не прокляті. Кожен із вас за допомогою Божої благодаті може стати святим».

Ситуація ув’язнених зображується в Біблії як образ духовного поневолення грішників. У Книзі Приповідок читаємо: «Злого ловлять власні переступи, у пута власного гріха він потрапляє» (Прип 5, 22). Гріх людини, яка його чинить, спричиняє її відчуження та поневолення, подібне до ув’язнення. В Євангелії від св. Йоана є слова Ісуса: «Кожен, хто гріх чинить - гріха невольник!» (Йн 8, 34). Настанова утішати в`язнів, окрім буквального змісту, передбачає зобов`язання активно брати участь у справі з виправлення гріховного стану кожної людини та всього людства. Не завжди необхідно йти до в`язниці, щоб зустріти людей, які терміново потребують допомоги, у визволенні з пут зла та зіпсуття. Як ув`язненим у виправних закладах, так і нам усім, слід постійно усвідомлювати важливу істину: ніколи не пізно навернутися і скористатися щедрістю Божого милосердя.
14 грудня 2025 р.
________________________________
Опрацював:
О. проф. Вальдемар Хростовський

---

Назад