Новини

Назад

«Завдяки їм» — розповідь про видатних служителів Церкви на Волині

: 529 2016-08-06 12:48:20

У липні світ побачила книжка Анатолія Оліха під назвою «Завдяки їм». Це розповідь про видатних служителів Римо-Католицької Церкви на Волині, які своєю невтомною працею та відданістю зберегли віру своєї пастви, часто коштом власного здоров’я та життя і не покинули людей у важкі часи.

Анатолій Оліх розповів CREDO про обставини, у яких народжувалася ця книжка, як збиралися унікальні матеріали, які не були раніше публікованими, та як сам автор оцінює свою працю.
— Ви історик за освітою чи це ваше хобі?
— Ні, я не історик. За освітою я інженер-радіоелектронік, але все життя займаюся книгами: літературне та технічне редагування, дизайн, верстка… Займаюся також інтернет-технологіями.
— Що надихнуло Вас на написання цієї книги і чия це була ідея?
Власне, ідея цієї книги виникла під час роботи над проектом веб-сторінки Луцької дієцезії. Коли ще у 2012 р. на початковому етапі проектування я продумував концепцію сайту, якось сама собою зродилася думка про розділ, у якому користувачі могли б ознайомитися з біографіями священиків, котрі колись служили Богові та Церкві на цих землях. Тоді я написав перші кілька нарисів з цієї теми. Щоправда, інтернет диктує свої вимоги, тому статті були коротенькими, аби читач їх дійсно прочитав, а не просто перегорнув. Тоді ж я почав поволі «обростати» різною літературою на цю тему: книгами, публікаціями.
Проте думаю, що насправді все почалося набагато раніше. Справа в тому, що народився і виріс я на Поділлі – найкрасивішій частині України, в якій живуть найкращі люди (даруйте, хто з цим не згоден). Так от, багатьма католицькими парафіями Поділля, в тому числі й моїм рідним Шаргородом, керували саме священики-вихідці з Луцької дієцезії. Вони, відбувши строки в таборах, не мали змоги повернутися на Волинь, де католики були просто знищені. Друга світова війна, радянські репресії 1939-1941 рр., а особливо вбивства формуваннями ОУН-УПА поляків, які були основною масою католиків на Волині, потім нові репресії і депортації призвели до того, що повертатися вже не було куди… Так що можна сказати, що я мав певний моральний обов’язок перед ними – ці священики для мене, моєї родини, моїх земляків-подолян далеко не чужі. Зрештою, це сказано в передмові до книги…
Ще однією причиною було бажання зберегти, зафіксувати унікальну інформацію, адже люди відходять, а людська пам’ять – річ не надто надійна. І третьою, найважливішою причиною написання книги було для мене те, що це я робив із задоволенням. Я взагалі вважаю, що робота повинна приносити задоволення.
У 2016 р. в Луцькій дієцезії співпала серія ювілеїв: 400 років від заснування кафедрального храму святих апостолів Петра і Павла, 25 років від його повернення католицькій громаді, 25 років від єпископської хіротонії владики Маркіяна Трофим’яка та 20-та річниця відновлення Луцької дієцезії. Коли я представив настоятелю кафедральної парафії отцю каноніку Павлові Хом’яку ідею видати книгу з історії кафедрального собору, він її підтримав. Саме він і шукав кошти на видання, тож велика йому подяка. Також велика вдячність отцю каноніку Вітольду Йосифу Коваліву – історику та острозькому пароху, який дав багато цінних порад, та єпископу Маркіяну Трофим’яку за спогади та цінні матеріали.
Завдяки їм
— Як довго ви збирали матеріал, і чи важко було отримувати доступ до архівів та необхідної інформації?
— Як я вже говорив, матеріали почав збирати з 2012 р. Проте й тут все почалося набагато раніше.
Так склалося, що одразу ж після закінчення університету з 1996 р. я почав працювати в курії Кам’янець-Подільської дієцезії, а з 2001 р. – в курії Луцької дієцезії. Моїми «шефами» в різний час були, без перебільшення можна сказати, легендарні єпископи: Ян Ольшанський, Станіслав Падевський, Маркіян Трофим’як, Станіслав Широкорадюк. І, як це має бути з хорошими начальниками, ми не тільки спілкувалися суто у справах – часто розмовляли й на інші житейські теми. Можу сказати, що всі «мої» єпископи – люди непересічні, з непростими долями, тож їм було що розповісти, а мені було чого в них повчитися. Ян Ольшанський запам’ятався своїм внутрішнім спокоєм та величезною любов’ю до молитви, Станіслав Падевський – неймовірним почуттям гумору та ерудицією, Маркіян Трофим’як – людяністю, мистецьким смаком й освіченістю, Станіслав Широкорадюк – енергійністю і мудрістю.
Частенько розповідали вони й про минулі часи. Також мені доводилося спілкуватися і зі священиками, які теж знали багато чого такого, що не зафіксовано у жодних книгах. Деякі спогади чув від своїх рідних, сусідів. Дуже багато інформації почерпнув із польських, російських та литовських книг та публікацій у спеціальних виданнях. Що стосується українських архівів – справа важка. І не тільки тому, що доступ до них утруднений, а й суто з матеріальних причин – переїзд до іншого міста і проживання справа далеко не дешева.
Загалом, книгу «Завдяки їм» можна назвати своєрідним «кіндер-сюрпризом». Складається вона фактично з трьох книг. Перша – про Слугу Божого Адольфа Шельонжека, єпископа луцького. Тут я користувався прекрасними працями польських істориків, в т.ч. й монахинь заснованого Шельонжеком Згромадження св. Терези від Дитяти Ісус, та протоколами його справи. В розділі про священиків бібліографія зайняла б кільканадцять сторінок, доводилося збирати інформацію буквально по крихтах. Дуже часто інформація з різних джерел суперечила одна одній, доводилося шукати, співставляти та консультуватися.
І, нарешті, третя частина – це спогади очевидців, яких я опитував особисто.
— Чи зібрані Вами факти та свідчення відкрили для Вас цю частину історії якось по-новому?
— Я би сформулював це інакше. Я історію, з огляду на свою технічну освіту, наукою не вважаю. Історія, на мою думку, потрібна не для того, щоб її просто знати – адже, знаючи, наприклад, форму площі кола, я можу її обчислити, а що я можу обчислити, знаючи, скажімо, дати хрестових походів? Історія потрібна для того, щоби змінювати себе і змінювати майбутнє. Так от: і концепція книги, і я – пройшли певну еволюцію. Спочатку книга задумувалася як історія кафедрального собору. Такий собі нарис з кольоровими фото, у стилі путівника. Але потім я вирішив, що це занадто лапідарно, тай подібні публікації вже були. Нецікаво. Вирішив писати не про камені, а писати про людей, бо це мені особисто цікавіше. Далі як пішло-поїхало. Надибав прізвище незнайоме – цікавлюся: хто такий? Взнаю для себе нові факти, нові пов’язання, нові книги. Інколи (це без перебільшення!), щоб написати примітку на кілька рядків, доводилося прочитати кількасот сторінок. Звісно, що я змінився і на багато речей я почав дивитися під іншим кутом.
Але найцікавішим і найбільш впливовим у цьому плані для мене стало інтерв’ювання учасників процесу відвоювання храму. Я собі заготовив лист із запитаннями, які мене цікавили, все собі розпланував. Приходжу на першу зустріч, а тут мене одразу в нокдаун: замість однієї сидять дві сестри одразу (а я їх планував опитувати поодинці)! Поставив я перше питання, а далі потяг вже їхав з гори сам, без машиніста і без рейок. Сестри перебивали одна одну, відповідали на питання, які ставили самі собі, а мої потуги якось направити їх у потрібне русло ігнорували. І я їм вдячний за цей урок: коли б я повів розмову згідно власного плану, я багато би втратив (і книга теж). Кожна людина – це цілий світ, який годі збагнути, і тому кожна людина одну і ту ж саму ситуацію бачить інакше. Відкрилася просто неймовірна кількість деталей – історія відбирання храму, яку я взагалі-то в плані фактажу знав краще за тих, кого опитував, заграла новими барвами. Наступне інтерв’ю я взагалі не планував: увімкнув диктофон – і все. Редагування буквально зводилося до розставлення розділових знаків. Намагався максимально зберегти думку і всі властивості оригіналу.
— Чи користується Ваша книга популярністю?
— Знаєте, при такому накладі, яким вдалося видати книгу, не можна говорити ані про якусь популярність, ані про великий відгук. Я – противник поняття «політкоректність», тому не «пригладжував» гострих кутів, тож були вже зауваження, що, наприклад, варто було б замовчати епізод з бандерівцями з біографії Хоміцького, мовляв, не варто загострювати увагу. Інші ж, навпаки, дорікали, що я занадто м’яко відгукуюся про «різню на Волині». Скажу одне: намагався бути об’єктивним і не нав’язувати своєї думки. Хоча це неможливо в принципі: написати і не висловити власну думку. Я вважаю, що будь-який автор, і я в тому числі, має право говорити те, що думає.
— Чи плануєте видати ще щось у такому ж ключі?
— Написання цієї книги було для мене виснажливим. Та коли б я знав, скільки ця книга поглине коштів, часу, нервів та зусиль, то взагалі б її не починав (сміється, — авт.)! Якщо серйозно: ні, поки що не планую, але й не зарікаюся.
— Дякую за цікаву розмову.
Віта Якубовська
Анатолій Оліх
Джерело: CREDO

Автор : Віта Якубовська

Назад