Новини

Назад

Захист неповнолітніх: ситуація у Церквах центральної і східної Європи

: 62 2021-09-22 18:24:21

В ці дні представники єпископських конференцій країн центральної і східної Європи зібралися у Варшаві, щоб обговорити кризу сексуальних зловживань. Отець Адам Жак, член організаційного комітету, пояснює суспільно-політичну й культурну ситуацію, що обумовлює відповідь Церкви.

Щоби представити відповідь на виклик сексуальних зловживань, який дають Церкви країн центральної та східної Європи, які ще тридцять років тому були частиною Радянського Союзу або управлялися комуністичними режимами, мушу посилатися більше на безпосередній досвід, ніж на аналіз текстів, які трактують цю тему. Безпосередні контакти також і з провідниками деяких Церков я мав при різних нагодах. Першою було служіння регіонального асистента для центрально-східної Європи та радника двох Генеральних Настоятелів Товариства Ісусового, яке я виконував від 2003 по 2012 рік. Це служіння включало регулярні відвідини цих країн. До цього досвіду в 2014-2018 роках додалася регулярна участь у семінарах для латинських і греко-католицьких єпископів центрально-східної Європи, які у Варшаві організовувало Бюро Єпископської Конференції США для допомоги Церкві в східній Європі. Це семінари пропонували єпископам і їхнім співробітникам деякі засоби, щоб давати відповіді на кризу сексуальних зловживань. Під час цих семінарів я мав контакти та взаємообмін з учасниками, що походили з таких країн як Албанія, Білорусь, Хорватія, Косово, Литва, Латвія, Румунія, Росія, Україна та Угорщина. Цей та інший, не згаданий у цьому місці, досвід, набутий у Білорусі, Росії, Україні та Албанії, зміцнили моє переконання в тому, що Церква в центральній і східній Європі потребує особливої уваги, щоби зіставитися з кризою, яка розпочалася не там, але в глобалізованому світі торкається та охоплює також і її. Це залучення відбувається незалежно від кількості виявлених випадків, оскільки в глобалізованому світі, хочемо цього чи ні, криза в одних частинах світу є випробуванням для віри людей в наших краях і підважує їхню довіру до пастирів.

Реагування Церкви у країнах центральної та східної Європи на кризу, пов’язану із сексуальними зловживаннями проти неповнолітніх та інших беззахисних людей, скоєними членами католицького духовенства, неможливо зрозуміти, не взявши до уваги суспільно-політичну та культурну ситуацію після того, як жовтневу революцію було експортовано, а подекуди й імпортовано, в суспільства, вже важко поранені двома світовими війнами. Церкви та християнські спільноти всіх конфесій були піддані часто жорстоким репресіям та серйозному обмеженню притаманних їм служінь. Повсюди були скасовані освітні заклади та товариства християнського спрямування, та заборонено або обмежено діяльність, спрямовану на релігійне виховання молоді. Поступово повинен був бути усуненим будь-який вплив християнської релігії на молодь. Культура, підтримувана всіма засобами серед молоді, не була нейтральною й у цьому значенні світською, але саме атеїстичною та антихристиянською. Водночас, стиль життя, підтримуваний режимами, дуже усвідомлено віддалявся від західної моделі, що в той чи інший спосіб представлялася як гедоністична та розпущена, тобто, декадентська.

Не можна не відзначити, що десятиріччями практикований такий підхід сильно впливав на самоусвідомлення християн в цій частині Європи, порівнюючи із їхніми братами й сестрами у вірі з другого боку залізної завіси. Особливо тоді, коли медіа доносили огидні новини про сексуальні скандали в Церквах західного світу, в багатьох серцях народжувалося почуття моральної вищості, яке, в свою чергу, усувало чи послаблювало чутливість до факторів загрози схожих злочинів у власному середовищі. Греко-католицькі та латинські Церкви, особливо ті, що вийшли з підпілля в Чехословаччині чи в Румунії, в колишніх радянських республіках, як Білорусь, Литва чи Україна, справедливо пишалися своїми мучениками, своїми єпископами та священиками, немало з яких були висвячені підпільно, ченцями і черницями, які ризикували всім, щоби підтримувати віру дорослих і передавати її молоді. Не було ні шкіл, ні інтернатів, проваджених ченцями чи черницями. В деяких регіонах самі миряни, чоловіки або жінки, провадили церкву. Чернечі ордени були заборонені. Винятки, як Польща чи Хорватія, де діяли семінарії та новіціати, лише підтверджували правило.

Всередині католицьких спільнот панувало неписане, але реальне правило, що «забороняло» критикувати Церкву. Це правило також накладало мовчання щодо можливих скандалів. За таким підходом стояв, серед іншого, болючий досвід маніпуляції скандальною поведінкою членів духовенства в практиці вербування таємних співробітників державними органами безпеки. В католицьких спільнотах священики втішалися величезним авторитетом, а таємниця в суспільстві, позбавленому прозорості та підданому цензурі, була спонтанним, ніким не наказаним механізмом, призначеним не для захисту зіпсованих священиків, але для гарантування мінімальної автономії для спільноти, що відіграла також важливу роль у майбутньому відродженні громадянського суспільства.

Підходи, прийняті та практиковані як самозахист у суспільствах, підданих диктатурі, створили звички, а навіть ментальність, що не зникла після падіння комунізму, але призвела до наслідків не тільки в труднощах, пов’язаних із відповідальним і прозорим доланням кризи, пов’язаної із сексуальними зловживаннями, скоєними проти неповнолітніх. Ця ментальність також є фактором ризику, оскільки спонукає можливих зловмисників почуватися в більшій безпеці, як захищених мовчанням у своєму середовищі. Ця ментальність, яка в період диктатури отримала облагороджуване виправдання, є нічим іншим, як клерикалізмом, на який вказують Венедикт XVI та Папа Франциск. В той час, як, з одного боку, виключення чи значні обмеження інституційної присутності Церкви в різних сферах праці з неповнолітніми практично виключили специфічні місця, такі як школи чи інтернати, в яких могло зреалізуватися сексуальне зловживання з боку чоловіків і жінок Церкви, з іншого, породили чи зміцнили фактори ризику, такі як захист членів духовенства від контролю з боку будь-якої влади шляхом таємниці, застосовуваної також і тоді, коли йшлося про відповідальність за злочини проти неповнолітніх. Недовіра до органів державної влади також є спадщиною періоду диктатури. В умовах демократії вона фактично захищає зловмисників, оскільки ставить перешкоди чи ускладнює співпрацю в тому, щоб заявляти про можливі злочини, скоєні представниками духовенства, та в розслідуванні їх. В такій ситуації легше робити все для того, щоби захищати публічний образ Церкви, аніж діяти прозоро.

Країни центральної та східної Європи після падіння комунізму переживають складні процеси перетворення, що торкаються також стилів життя та всієї сфери моральних і соціальних цінностей, що стосуються сексуальності, сім’ї, політики, тощо. Спрощуючи, можна було б сказати, що зміни, які США чи Захід загалом пережили в 60-70 роках минулого століття, суспільства центральної та східної Європі значною мірою накрили лише на початках 90-х років. Сексуальність під комуністичними режимами була табу. Соціалістична мораль представлялася як прогресивна, але «прогрес» у цій темі обмежувався небагатьма речами, між якими найбільш емблематичною був необмежений доступ до аборту. В США тема сексуальних зловживань проти неповнолітніх почала науково досліджуватися, починаючи з другої половини 70-х років минулого століття. Громадська думка поволі почала сприймати її як суспільну проблему, яка вимагає комплексного підходу як явище, що дедалі ясніше сприймалося як серйозне, таке, що вимагає зусиль з метою запобігання, що виходить за межі карного законодавства. В країнах комуністичного блоку темами, навколо яких зосереджувалася увага людей, були, радше, прагнення до свободи, до демократії, до пошани людських прав громадянина та робітника. Між Заходом і суспільствами, керованими комуністами, відкрилися розходження у пріоритетах для вирішення. Це не означає, що в центрально-східній Європі неповнолітніх не використовувано сексуально, що вони не піддавалися різним формам насильства. Але це не було проблемою, що розглядалася публічно, ані не сприймалася як суспільна проблема. Вона була повністю прихованою. З іншого боку, насильство було повсюди присутнім, починаючи від державних структур, проходячи через сім’ї, яких торкнулося лихо алкоголізму, що, як відомо, є одним із факторів, що збільшує ризик сексуальних зловживань проти неповнолітніх та інших уразливих дорослих. В цій ситуації не викликає подиву той факт, що сексуальне використання неповнолітніх не розглядається у соціумі, як також у окремих Церквах, як пріоритетна проблема. Також і там, де цю проблему помічено та вирішувано Церквою, це сприймається, на жаль, немовби йшлося в основному про характерну проблему католицької Церкви, а не про соціальну проблему. Складається враження, що в жодній з країн центральної та східної Європи сексуальні надужиття неповнолітніми не сприймається як суспільна проблема, а тому не існує стратегій для різного роду запобігання, підтримуваних державою чи спеціалізованими агентствами, відповідальними за захист неповнолітніх. Практично єдиним орієнтиром здається кримінальний кодекс. З огляду на це Церква, що старається будувати безпечні середовища й допомагає тим, які поранені в делікатній сфері сексуальності, може стати вірогідним першопроходьцем в захисті неповнолітніх та речником їхніх прав. І цей шанс ще не втрачено.

Політичні зміни започаткували чи пришвидшили складний процес трансформації. Цей процес, який ще триває, почав торкатися різних Церков в різний спосіб і час. Криза, викликана сексуальними зловживаннями, особливо торкнулася країн, де католики становлять більшість, як це можна побачити, наприклад, у Польщі. Якщо ми не були спроможними навчитися з помилок, допущених у інших Церквах, ще до того, як під тиском медіа пішла лавина викриття, то повинні принаймні докласти зусилля для того, щоби навчатися від добрих практик, впроваджуваних деінде, які приносять добрі плоди, перетворюючи церкву в безпечне місце для дітей.

Це правда, що після падіння комунізму виклики для громадянського суспільства і для Церков були і залишаються досі великими. Ми повинні зіставлятися зі змінами та з викликами в усіх сферах життя, включаючи моральні, які відбуваються з величезною швидкістю і до яких ми не були приготовані. Церкви нашого регіону, що вийшли з підпілля з дуже обмеженими людськими ресурсами в тому, що стосується духовенства, отримали від сусідніх і дальших Церков допомогу. Іноді до цієї місії зголосилися і, на жаль, були прийняті добровольці з проблемами людської зрілості, бо не були застосовувані процедури, вже опрацьовані на інших континентах для схожих ситуацій. Здається, що ми завжди ще замало вчимося від інших.

Ось чому конференція, що відбувається, може стати великою допомогою в тому, щоби вчинити ефективнішим і систематичнішим процес обміну та засвоєння.

о. Адам Жак, ТІ, є Директором Центру Захисту Дитини при єзуїтському університеті «Ignatianum» в Кракові та координатором з питань захисту дітей і молоді при Польській Єпископській Конференції.

Adam Żak SJ

Джерело: vaticannews.va



Назад