Новини

Назад

Єпископ Ян Собіло – католикам України: “Як сім’я будемо солідарні з братами і сестрами, що страждають від війни”

: 730 2017-01-12 17:02:52

Побувавши перед Різдвом разом з Апостольським Нунцієм у Донецьку та Луганську, я хочу поділитися деякими спостереженнями про те, як живуть, а точніше, як виживають, на окупованій території наші брати і сестри, греко- та римо-католики.

Кожен, хто за останній час мав змогу побувати в Донецьку чи Луганську, бачив людей, які там живуть і те, як вони живуть. Особисто я можу говорити тільки про католиків двох обрядів, яких ми відвідували з душпастирським візитом разом з Апостольським Нунцієм Архиєпископом Клаудіо Ґуджеротті. Тому не з чужих слів знаю і кажу про те, наскільки складно їм сьогодні виживати.

Ті, про кого ми говоримо, – це люди, які не потрапили під жодну програму допомоги ззовні, яка могла би їм гарантувати переїзд в спокійніше місце. Не у всіх є родичі в підконтрольних українській владі регіонах або за кордоном, які могли би їх поселити в своїх будинках. Не у всіх були заощадження, щоби втекти звідти і придбати свій куточок в іншому місці. Ті, хто міг, зробили це. Залишилися люди, які ледве зводять кінці з кінцями і просто виявилися у невдалому місці у цей складний час. І зараз вони навіть не бачать жодних перспектив і варіантів переїзду, щоби почати будувати своє життя спочатку. І тим не менше, перебуваючи надзвичайно складних умовах, наші брати і сестри зберігають надію на Бога і любов до України.

Коли хтось на своїй кухні або у фейсбуці скаже, що “там тільки сепаратисти і не можна до них їздити”, то можна знизати плечима і не відповідати на такі слова. Всім не поясниш, всіх не переконаєш, тим більше, що у кожного можуть бути свої мотиви так говорити, і не завжди ці мотиви прозорі і тим більше християнські. Але коли висловлює свою думку людина, яка підписується як професор або експерт, то тут все стає трохи складніше. І деякі речі необхідно виправляти, уточнювати, адже в цьому є наша відповідальність не тільки перед людьми, але і перед Богом! Тому я впевнений, що ми повинні захистити від наклепу тих людей, які точно не заслужили докорів, що вони “вороги України”. Першим це зробив Архієпископ Клаудіо Гуджеротті.

Багато жителів Луганська і Донецька почуваються українцями, моляться за своє місто, свою країну і вірять, що їхнє перебування на тому місці буде увінчано поверненням окупованих територій до складу України. І вони заслуговують на велику повагу, а також і на допомогу з нашого боку. Можливо, саме завдяки тому, що вони там залишилися, в майбутньому ці території повноцінно повернуться до України. Уявімо лише на мить, що всі, хто відчуває себе українцями, патріотами, виїхали з окупованих територій – тоді всі дії Президента і української армії були би марними, безглуздими?! Що важливіше для нас сьогодні: боротися за землю чи за душі людей?

Тому до Луганська і Донецька повинні їздити дипломати, державні посадовці, щоби побачити на власні очі неймовірну бідність, і одночасно очі цих людей, які чекають на мир і моляться про те, щоби одного дня прокинутися знову в Україні. І в жодному разі не можна навіть допустити думки, щоби списувати їх з рахунків.

Парафіяни греко- і римо-католики, які прибули на зустріч із Апостольським Нунцієм під час нашого візиту до Донецька і Луганська, плакали від щастя. Складно передати словами їх подяку, що хтось ще про них пам’ятає, що хтось їм приніс благословення і надію. Так було на Великдень навесні 2016 року, так було і у грудні 2016 року, напередодні Різдва.

Тому Апостольський Нунцій, перш за все як пастир душ і представник Святішого Отця Франциска, не дивлячись на коментарі різних “експертів”, їде туди і, сподіваюся, буде їздити і в майбутньому, щоб найбіднішим серед бідних подарувати іскру любові та надії.

Перед очима маю історію Давида, який радіє з повернення Ковчега Завіту, і реакцію його нерозумної дружини Мелхоли, яка, будучи далекою серцем від Бога, не розуміла того, що Господь творить в серці людини, що сподівається на Божу любов.

Апостольський Нунцій залишив людям, Церкві найголовніший подарунок на свята: благословення кожному, хто був присутній на святій Літургії. Не так легко було дістатися до цих місць, і для посла Ватикану ці дні були дуже важкими. Але бачачи очі людей, я зловив себе на думці, що цей візит важливіший, ніж цілий гуманітарний конвой. Тому що у мішках продуктів не знайдеться і одного навіть грама надії та співчуття. А ось візит Апостольського Нунція був великим конвоєм Божої любові, яка зійшла на ці два обласні центри України, що переживають численні проблеми.

Ті, хто це побачили, ніколи не зможуть розділити думку так званих експертів, які, сидячи в теплих кабінетах, часом філософствують на якісь теми, не надто глибоко розбираючись у них. Але ж завжди можна поставити питання, перш ніж робити такі поверхневі висновки, а особливо оцінюючи мотиви і дії інших людей.

Я знаю особисто багатьох парафіян з Донецької та Луганської парафій, оскільки це наша єпархія. Знаю їх долі і вкрай складний нинішній стан, бачу, наскільки вони потребують нашої солідарності. Деякі з них виїхали з окупованих територій на початку війни, багато приїжджали до Запоріжжя, ми зустрічалися з ними тут і намагалися надати допомогу на перший час. Але, витративши всі кошти, вони змушені були повернутися до своїх будинків, бо й там була загроза втрати помешкання та майна, адже у будинках, що залишаються порожніми, процвітає мародерство. І це надзвичайно складне рішення – адже не маючи нічого тут, вони і там могли би втратити те, що мали.

А як бути з тими, хто доглядає за прикутими до ліжка інвалідами, пенсіонерами, яких ніяк неможливо вивезти? А що говорити про волонтерів, які опікуються одинокими людьми похилого віку, розвозячи їм хліб та ліки? Кинути вмирати тих, з ким ти прожив 20-30 років на одній вулиці і знаєш, що вони більше нікому у цьому світі не потрібні і ніхто навіть не зможе їх поховати по-християнськи? Хто наважиться засудити таких людей, не запропонувавши їм допомогу і альтернативу?

Ми дійсно мало знаємо про життя мирних людей за лінією розмежування. Мало надходить правдивої інформації, і це потрібно завжди враховувати перед тим, як робити будь-які висновки або читати ЗМІ. Продукти, які дорожчі, ніж на підконтрольних владі територіях, складність у пошуках роботи і багато інших незручностей, з чим доводиться зіштовхуватися щодня. Але головне – люди все таки вірять, що вони потрібні Україні. І щодня моляться, аби все повернулося на свої місця.

Могло так статися, і тільки Бог зберіг нас, що Харків, Запоріжжя, Одеса та навіть Київ могли опинитися в окупації. І тоді, напевно, зовсім іншою була би риторика тих, хто сьогодні критикує Апостольського Нунція за опіку над католиками всієї України, якби вони теж виявилися в числі жертв війни.

І зараз, користуючись нагодою, хочу попросити всіх католиків України, і східного, і латинського обрядів, бути солідарними з братами і сестрами, які залишилися на окупованій території. Вони не є ані громадянами, ані християнами другого сорту. Їм важче, ніж нам, бути в храмі на Літургії, через комендантські години їм не можна організовувати вечірні та нічні молебні. Тому наша молитовна і будь-яка солідарність з ними може бути для них величезною підтримкою.

Ця солідарність всіх католиків повинна бути силою, яка буде відновлювати Церкву, об’єднувати її. І зараз я вже бачу, як римо-католицькі та греко-католицькі священики підтримують і допомагають один одному, спільна біда нас ще більше зближує, цементує, і у цьому є позитивний аспект війни.

Коли я бачу цих людей, їхні молитви і сльози, як складно їм добиратися на Святу Літургію, але все одно вони у храмі, бо саме Церква – їхня єдина сім’я і місце розради, я маю надію, що Господь погляне насамперед на їхні серця і нагородить цю надію великим святом свободи, якої вони так спраглі.

А скільки є сімей, що виїхали з окупованих територій – і вони нікому не потрібні, ніхто не може їм допомогти, у них немає дому, роботи, захисту, розуміння свого майбутнього. І хоча вони живуть у вільній частині України, держава не може їм нічого запропонувати. І це також завдання – як влади, так і кожного з нас – проявити турботу про них. Адже коли ми в кінці 2016 року подивилися на е-декларації, стало очевидно, що грошей в Україні багато, і якби було більше солідарності і розуміння, то самі українці могли би забезпечити всіх тих, хто так сильно сьогодні потребує допомоги.

Папа Франциск показав нам приклад, коли звернув увагу всього світу на війну на сході України. Але це завдання насамперед для всіх нас – самим подбати про добробут нашої України, не чекати тільки на гуманітарну допомогу від Папи, але самим подивитися, чим я можу поділитися з людьми, які опинилися в скрутному становищі.

Це повинна бути допомога як в сім’ї: коли трапляється біда, ми не чекаємо, поки хтось підкаже, що потрібно робити, щоби допомогти в потребах, і не влаштовуємо дискусій, потрібно допомагати чи ні. Коли мова про рідних людей, ми починаємо діяти і шукати рішення інстинктивно! Навіть якщо серед ночі трапляється щось погане, то не чекаємо ранку, а відразу ж намагаємось щось зробити. Тому, висловлюючи вдячність Святішому Отцеві за його допомогу, маємо розуміти, що і ми самі можемо бути більш чуйними один до одного, відкритими на потреби наших братів, які потребують нашої дієвої допомоги, солідарності і палкої молитви.

Тому прошу Вас: молімося за наших братів, які залишилися у Донецьку та Луганську, або виїхали і виявились розгубленими через необлаштованість теперішнього, і невідомість свого подальшого життя. За священиків, які служать їм, але й самі часом потребують слова розради. Ми можемо висловлювати підтримку всім постраждалим від війни через душпастирів, передавати через них допомогу, в тому числі матеріальну.

Всіма способами підтримувати волонтерів, які задіяні до гуманітарної Акції “Папа для України” або будь-якій іншій волонтерській роботі, щоби вони завжди знали, що служачи знедоленим, вони служать Христу, і саме в Ньому отримували сили для цієї нелегкої і часом невдячної роботи.

Також закликаю кожного християнина сміливо піднімати свій голос на захист правди, на захист гідності тих, хто страждає, хоча й не винен у цьому. Підніміть голос на захист єдності Христової Церкви, і покажіть, що для неї нема кордонів, нема блокпостів і жодних ліній розмежування, як це зробили католики всієї Європи, проявивши солідарність з нами, українцями, які страждають від війни. І правда нас визволить.

Ян Собіло, єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ,

Голова Комітету Акції “Папа для України”



Назад