Новини

Назад

Єпископ Леон Малий: " Світ живе у брехні, і правду не те, що не каже, а навіть не шанує… Треба просто усвідомити, що є не тільки віра. А що віра пов’язана з правдою."

: 17 2015-12-03 22:54:42

Записати інтерв’ю з владикою Леоном Малим можна в будь-якому місті чи селі. Адже основна його праця – це візитація парафій. Будучи єпископом-помічником архиєпископа Мечислава Мокшицького, голови Конференції римсько-католицьких єпископів України, владика Леон багато їздить Україною. Здебільшого, потягами. Каже, таким чином можна з користю провести час: прочитати у вагоні книжку, помолитися розарій чи просто присвятити вільні години роздумам про життя.

За плечима у цього священика немає духовної семінарії як такої. Приватні заняття з доктором медицини і священиком Генріхом Мосінгом – це, так би мовити, школа життя для не одного священика часів Союзу. Владика Леон Малий отримав знання з теології саме завдяки цій унікальній людині.

Згодом у Римі захистив докторську дисертацію. Повернувся в Україну. Викладав у духовній семінарії у Брюховичах. А поміж тим, як звичайна людина, любить дуже багато читати, вивчати іноземні мови, ходити з друзями на каву і їздити рідним Львовом велосипедом.

“Священикам важко обійтися без авта. Але мені, як єпископу, це цілком можливо”

— Владико, Ви часто задумуєтеся над тим, ким могли би бути, якби Бог не привів Вас до священства?

— Взагалі-то, я трішки дотичний до вашої, журналістської, професії. Закінчив школу кінематографії у 1984 році. Інженер, працював у кінотеатрах в Ужгороді, Одесі. Ще вивчав романо-германську філологію в Одеському університеті. До слова, якщо є вільний час, то не тільки читаю, а й мови вивчаю. Дуже хочу освоїти румунську мову. Але часу – немає…

Зараз моя праця – це роз’їзди нашими парафіями. Але я навіть не називаю це роботою, для мене це така послуга. Одного разу я потрапив у лікарню з переломом ноги. Лікар накладає гіпс і запитує: “Де ви працюєте?”. “Я єпископ”, — кажу. “І в чому полягає ваша праця”, — продовжує. Відповідаю, що їжджу від села до міста, відвідую храми, парафії. На що лікар серйозно зауважує: “Що це за праця така? Та це як відпустка. Ви би зайнялися якоюсь поважною роботою”.

— Лише за один рік Ви вже кілька разів побували у Чернівцях. Можна припустити, що це ваше улюблене місто…

— Десь так і є…

— А якою Ви, католицький єпископ, відкрили для себе столицю Буковини? Місто, де переважає православ’я, де витає єврейський дух?

— Власне, саме це мені дуже і сподобалося. Найперше вразив герб Чернівців, на якому зображена відкрита брама. Головний костел міста має дуже гарне розташування – він у самому центрі. Мене вразили православні храми. Канцелер нашої Львівської архидієцезії отець Владислав Гримський – родом з Чернівців. То він мені робив чудову екскурсію Чернівцями. Ми навіть заходили в Малу синагогу. Були у музеї Ольги Кобилянської. Я багато знав про Кобилянську, бо читав її, цікавився цією письменницею, яка писала українською і німецькою мовами. Власне, вона написала “Апостол черні”. Я думав, що це релігійний твір, а він такий дуже життєвий. Чудовий-чудовий твір про те, як інколи можна загубитися і заплутатися у житті… А ще був на чернівецьких базарах. Хотів купити собі чорнильницю, чорнилом каліграфія гарно виходить. Але ні у вас, ні у Львові не знайшов… Зараз я дуже радий, що маю у Чернівцях вже і друзів. Йдемо з ними то в одну, кав’ярню випити кави, то в іншу.

— Вже багато знають про вашу любов подорожувати потягом. Ви можете ж без перешкод вирушати автомобілем у потрібне місце?

— Без авта сьогодні дуже важко обійтися священикам. Але мені, як єпископу, це цілком можливо. Хоча, якщо їду у дуже віддалені села, то інколи доводиться користуватися машиною. Але за найменшої нагоди обираю потяг. Машиною приїжджаєш змучений, весь час сидиш. В поїзді ж — полежиш, походиш.

— У Вас немає власного авта?

— Було. Але я віддав одному священику. Все якось збіглося в один момент: це бажання – відмовитися від авто вже десь сиділо в голові. В той же час в мене почалися проблеми з хребтом, навіть мали операцію робити. Лікар каже, треба рухатися і в машину не сідати. А остаточно крапки над “і” розставило Боже провидіння. Я загубив водійські права. Вже подумував, чи не випадково, але мені їх знайшли. А потім другий раз загубив. Мені зробили дублікат, але за кермо я вирішив вже не сідати. Десь 5 років я вже без авто. Зараз у мене велосипед – і це чудово. У Львові є велосипедні доріжки. Всюди під’ їдеш, не нервуєшся у корках. Біля Латинської катедри припинаю, маю добрий ланцюг, бо у нас крадуть велосипеди.

“Маю молоток і плоскогубці. Вмію все відремонтувати”

— А знаєте ще єпископів, які, як і Ви, відмовляють собі у певних матеріальних благах…

— Та що там я! Ви ще не знаєте єпископа Антала Майнека із Закарпаття, Мукачева! Він живе дуже скромно, все віддає Церкві, живе дуже, так би мовити, аскетично. До слова, він мав дві сутани, і одну подарував мені. Він завжди їздить потягом. Одного разу ми їхали з ним із Харкова до Львова. Дорога довга. То він записав собі книжку на МР 3, і всю дорогу її слухав – по-мадярськи.

— Як відбувається Ваша поїздка потягом: вам купують квиток, ви у сутані?

— Ні, ні! Звісно ні. Я сам собі купую квиток – нікого цим не обтяжую. Завжди беру місця у плацкартному вагоні, купе не люблю. А одягаю цивільний одяг. Якщо людям треба, вони завжди підуть до церкви, то навіщо їм ще єпископ у потязі? Тим більше, якщо засну, можу захропіти. І якщо би був одягнений у сутану, то люди мали би привід посміятися: “О, священик чи єпископ хропить”. А так вони навіть не знають. Люблю їхати потягом на далекі відстані: є час на роздуми, на молитву, можна книжку почитати. А як їдеш в авто, то лише ями рахуєш.. Я дуже люблю рейс “Львів — Чернівці”, бо у цьому потязі завжди багато молодих людей, з якими можна вступити у цікаві розмови. Але зараз, на жаль, спілкування у потягах майже немає… Всі у навушниках, з планшетами…

— Дуже часто з екранів телевізорів можна почути, як розкішно живе окреме духовенство. Тому священики чи єпископи, які живуть скромно, завжди викликають повагу, хоча це мало би бути нормою…

— У мене в житті був такий період, коли в мене у певного роду маленька розкіш теж була. Це було якраз, коли я повернувся в Україну після навчання в Римі, і у семінарії у Брюховичах мені надали чи не найкраще помешкання, м’якеньке ліжко. І десь через рік відчуваю, що почав спадати духовно. Поміняв ліжко на тверде, почав менше їсти. Перейшов у маленьку кімнату, де є трохи холодно, де щось бракує. Саме так людина починає трохи боротися. Може комусь розкіш і приносить задоволення, але мене вона почала руйнувати.

Зараз я задоволений. Якщо в мене щось станеться: чи кран протікає, чи двері не закриваються, знаю, як все відремонтувати. Раніше, до слова, не вмів цього. Маю молоток, плоскогубці, ізолєнту. Одного разу в Італії познайомився з родиною, вони жили у великому достатку. І коли ми пішли з ними на піцу, вони зізналися, що мають постійний страх. І це така духовно проблема. Ми люди, які розкоші не знаємо, не знаємо що це таке. А розкіш продукує духовне опустошіння, людина починає боятися, не знає, для чого вона живе. Пам’ятаєте, у фільмі “Титанік” є сцена, в якій дівчина хотіла кинутися з корабля, а головний герой каже, мовляв, ти попадеш у воду, а там холодно, і це її стримало. Так само і з розкішшю. Неприємні почуття тебе будуть гальмувати.

— Але так живуть в Україні немало людей, в тому числі більшість політиків…

— Не знаю за них. Я знаю по собі. А взагалі-то, якщо є великі будинки, палаци, то вони мають служити для якоїсь цілі, а не лише для того, щоб там осідала пилюка… І це, скажу вам, величезний клопіт – утримувати величезні будинки.

— Ви навчалися теології в часи Союзу, коли Церква була у підпіллі. Генріх Мосінг – ваш вчитель, дуже цікава і знаменита постать зі Львова. То ким він був – лікарем чи священиком?

— До 60 років був лікарем – епідеміологом. Був директором Львівського інституту епідеміології. Волинська гарячка, холера, тиф. Все це він лікував. Мосінг зробив тифозне щеплення, придатне для людей. Його вчитель, професор Вайгль винайшов це щеплення, але застосував його Мосінг. А потім зі Львова, вже після війни, виїхали чи були вивезені всі священики. Мосінг побачив, що є потреба у священиках. Був висвячений, але поєднував це з науковою роботою у своїй лабораторії. До речі, у дитинстві Генріх Мосніг хотів бути священиком. Але не бачив на ліве око, і до семінарії його не прийняли, бо до війни було таке правило: якщо ти не бачиш на ліве око, не можеш бути священиком, бо ти не зможеш добре дивитися у Месал – книгу, яка стоїть перед священиком зліва. А потім сталася така дивовижна річ: у 60 років у нього почалася катаракта правого ока, йому зробили операцію. І на праве майже перестав бачити, але зцілилося ліве… Ми не вчилися у семінарїі як такій, а приватно у Мосінга, особисто я — 1975-го по 1984-й, з перервами. Три томи австрійського богослова ми мали вивчити ледь не напам’ять. До речі, перший том я таки знав напам’ять. Все латиною, в тому числі книга про принципи: як розпізнати гріх і чи можна зробити зло, щоб виникло добро.

— То можна?

— Не можна. Навіть якщо можна би було маленькою брехнею врятувати весь світ. Брехня – це поганий засіб

— А звідки Мосінг мав немедичні знання?

— Він закінчив гуманітарну школу. Знав дуже добре латинь, філософські і теологічні науки. Він не готував священиків як таких, бо це не була семінарія. Йому йшлося про те, щоб людина, яка хоче стати на священичий шлях, була істинним християнином. Він чудово викладав нам латину. Зараз латинскою лише читаю, а свого часу знав її добре.

“Варто один раз чесно зізнатися, і все стає на свої місця”

— Що на Вас як на майбутнього священика більше вплинуло: наука Генріха Мосінга чи постать самого Мосінга. До речі, що можете сказати про нього, як про лікаря?

— Це лікар, для якого людина була скарбом. Він нічого не записував. З людиною поговорив і каже: “Добре, через місяць я вам принесу ліки”. Щоб забув – такого не було ніколи. Сотні хворих мав. Він керував епідеміологічною лабораторією, а коли був на пенсії, приймав вдома. Він мав непогану пенсію, тому грошей не брав. Ті, хто з ним працювали, казали, що радянських грошей у його кабінеті було багато, але він на них не звертав уваги, бо робив свої дослідження на вошах. Єдине, що взяв з лабораторії – це мікроскоп, через який досліджував воші. Бо всі хвороби, які мають люди, ними хворіють воші. Він лікував епілептиків, їх ніхто не лікував. Виліковув всіх, ні в кого не повторювалися приступи. Мосінг вилікував від епілепсії дружину австрійського військового. І коли той писав Мосінгу подяку, на конверті лише було: “Генріху Мосінгу, СРСР”. А його моральним принципом була глибока правда, не трішки правди. Якщо він не хотів щось говорити, то мовчав. Брехати – це не його. Згодом, коли я служив в армії, у 1978-79 роках, біля китайського кордону, то вирішив одного разу, як і всі, збрехати. Мені це ніби і вийшло на добре, але внутрішнього я почав себе погано почувати.

— Так напевно Богом створено, що коли людина бреше, вона себе погано почуває…

— Ти тоді заперечуєш своє існування. Ти роздвоюєшся, не можеш пригадати, що сказав. Бо коли ти збрехав, це треба пам’ятати. В твій організм наче потрапляє інфекція. Є епідемія якоїсь хвороби, але є і епідемія брехні, вона тебе починає нищити. Коли ти обманююш, кожен раз доводиться вигадувати щось нове. А варто один раз чесно зізнатися, і все стає на свої місця.

— Як це виховати нині? Люди кругом брешуть: ті, хто сильніший, обманює тих, хто слабший…

— На сьогодні, на жаль, це велика проблема. Світ живе у брехні, і правду не те, що не каже, а навіть не шанує… Треба просто усвідомити, що є не тільки віра. А що віра пов’язана з правдою. Свого часу Папа Римський Бенедикт XVI навіть написав таку енцикліку “Любов у правді”. Якщо такі енцикліки аналізувати, то можна щось у світі зробити. Але чи багато хто хоче слухати авторитетних людей?

— Українці живуть нині з великими проблемами. Багато родин спіткали нещастя, втрати рідних. Здається, навіть слова розради підібрати важко. А як священик і єпископ, щоб сказали їм Ви?

— Не можна втрачати того, що Бог милосерднний. Це, може, найбільша потіха для сьогоднішнього дня. Папа Римський Франциск оголосив наступний рік Роком Милосердя, щоб людим зрозумліи, що Бог все-таки любить людину. І ми не повинні старатися тільки за справедливість, але щоб було і милосердя. Бо якщо ми скажемо: ось таке право і така справедливість, це буде найгірша держава, яку можна бачити. Без любові і милосердя не можна нічого створити. Ми дуже легковажно ставилися до миру, здавалося, Україна впала нам з неба. А що зараз? Не шукати, хто винен, бо ми всі винні. Недавно я прочитав книгу Івана Багряного “Сад Гетсиманський”. І там герой якраз доходить до того, що у ситуації, яка там описана, винні всі: той, хто не спротився злу, той, хто пішов на співпрацю, той, хто розколовся, той, хто боявся, щоб його не били… Якщо у повсякденному житті ми не будемо протистояти таким малим нещастям, малому гріху, то він зростатиме. Але понад усе у життєйській суєті не забувати про милосердя, бо лише так ми можемо вибудувати собі дорогу до неба.

текст і фото Наталія Фещук

РІСУ



Назад