Новини

Назад

Єпископ Едвард Кава: «Священик та монах – це насамперед експерт з духовного життя»

: 625 2020-02-14 15:20:43

Сьогоднішній світ задає чимало викликів. Ми живемо у світі глобальних можливостей, інформаційного буму. У такому вимірі важко втримати духовний баланс. У 2020 році у Римо-Католицькій Церкві молитимуться за покликання до священичого і богопосвяченого стану. Про модель сучасного монаха, вибір покликання, виклики для життя у целібаті розмовляє журналіст Юліана Лавриш із єпископом Едвардом Кавою OFM Conv, єпископом-помічником Львівської Архідієцезії РКЦ.

Ваша Ексцеленціє, 2020 рік у Римо-Католицькій Церкві присвячений молитві за священичі та монаші покликання. Які заходи відбуватимуться у Львівській Архідієцезії РКЦ?

Ця ініціатива молитви про покликання з’явилася після минулого року. У 2019-ому ми молилися за святість християнського подружжя, що було ініціативою нашого Епіскопату та Всеукраїнської ради Церков. І це об’єднувало нас, представників різних конфесій і релігійних деномінацій. Ми мали чимало заходів, ініціатив, була також молитва перед іконою Пресвятого Подружжя у помешканнях наших вірних. Коли відбувся Конгрес сімей у Вінниці, ми побачили, наскільки цей рік був ефективним для Церкви, адже наші родини мають бути справді цією основною здоровою клітиною, з якої будуємо Церкву і суспільство. Саме з таких родин починаються добрі покликання. Особливим є цей рік, у якому переживатимемо 100-річчя народження святого Йоана Павла ІІ, візит якого відбувся до Львова у 2001 році, і мав надзвичайно добрі плоди. Тому, дивлячись на його поставу, ми молитимемось про покликання до священства і богопосвяченого стану. Бачимо, що їх стає у нашому середовищі дедалі менше. Це видно у всіх обрядах. Сьогодні у світі ми маємо кризу родини, кризу віри. Один італійський богослов Енцо Б’янкі називає сучасність «депресією віри». Багато людей, які відчувають покликання, мають страх і сумнів. Дивляться на Церкву лише, як на структуру, а не божественне тіло. Цей рік представляє нам низку заходів у наших парафіях. Зокрема, більше зустрічей з молоддю, молитов, паломництв. Основне завдання цього року – бути з молоддю, чути її і допомогти відкрити своє покликання. Тут увага не лише до священства чи монашого стану, але загалом – до покликання у подружжі чи якійсь професії. Церкві необхідно надати такі інструменти, допомогти розпізнати людині свій шлях, щоб не змарнувати її життя.

Яка ваша духовна настанова – як розпізнати власне покликання?

Власне, це складно, адже ми живемо у віртуальному світі. Молодь отримує чимало інформації як позитивної, так і негативної. У серці молодих людей є певний хаос. Я б навіть сказав «смітник». Так, як зараз ми сортуємо сміття, так само і у нас самих його треба порозкладати по секціях. Тим, що нам допомагає упорядкувати своє серце, є Слово Боже. Якщо людина на нього опирається, то набирає духовного імунітету і поступово розпізнає, що їй потрібно. Якщо бракує Слова Божого, легко впасти у стан духовної невагомості та емоційної залежності. Важливо, щоб при парафіях були створені групи, які будуть поглиблювати це Слово Боже. Наприклад, нещодавно ми перебували із візитацією на Сихові, у храмі Архистратига Михаїла. Я зустрічався з молоддю і просив їх носити при собі Святе Письмо, оскільки сьогодні ми маємо змогу купувати його у різних книжкових форматах, а також використовувати як мобільний додаток до гаджетів. Можна помітити, як хтось з людей читає Слово Боже у громадському транспорті, однак це не є настільки популярним, як би хотілося. Через читання Слова вірянин набагато глибше переживає Літургію, випробовує власну віру. Саме тоді відкривається оце багатство духу, яке так часто нами занедбане.

Яким був ваш особистий духовний шлях? Як ви розпізнали своє покликання?

Я народився у Мостиськах, у римо-католицькій родині. Змалку прислуговував на парафії як міністрант. Це була для мене радість бути включеним і активним у Літургії. Проте, я ніколи не думав про священство. Мій старший брат, сьогодні о.Станіслав Кава, вже раніше вступив до Ордену францисканців через Кальварію Пацлавську, адже там було багато паломництв, зустрічей молоді на початку 90-их. Я був радий за свого брата, але не відчував, що це моя дорога. Якось, відвідуючи його в монастирі, у семінарії у Кракові, побачив там інформаційні стенди про мучеників, які були вбитими 9 серпня 1991 року у Перу – о. Збігнєв Стшалковскі і о.Міхал Томашек. Я пригадую, як ми з батьками дивилися новини на телебаченні, оскільки ми проживали у прикордонній території, нам було доступним польське телебачення. Почувши про цю смерть, як почав думати, навіщо було вбивати священиків. Дивлячись на їхні фото із стенду, я також почав прагнути бути такими, як вони, поїхати десь далеко на місії, віддати своє життя. Не знав до кінця, чи це правильно, але тоді вирішив вступити до Ордену. На цей час я вже був зарахований на історичний факультет університету ім. Марії Склодовської-Кюрі у Любліні. Мій брат був проти такого рішення, оскільки я вступив до того ж монастиря, що і він. Але я дав собі час на розпізнання покликання. Я не хотів бути священиком. Коли вступав, прагнув бути братом, який служить. Два перші роки я працював у котельні. Це була важка праця, доводилося рано вставати і пізно лягати, проте я гадав, що через свою працю я допомагаю, даю тепло іншим. Я перебував у Кальварії Пацлавській, а це поруч з українським кордоном. Коли одного разу я піднявся на пагорб, побачив Україну, тоді і зародилося прагнення повернутися. Мій магістр новінціату порадив вступити до семінарії. Мені це не дуже подобалося, однак він переконав мене. У Кракові на навчанні я був дуже коротко. Там завершив вивчення філософії і після того розпізнав, що маю їхати до Росії. Я тоді часто думав над фатівськими об’явленнями, де Марія сказала чітко молитися за Росію. На мої численні прохання, які я писав, мене відправили до Санкт-Петербурга, де я завершив філію Папського університету Латеранум. Тоді почав входити у діяльність місцевої парафії, вів роботу з молоддю, займався видавництвом. Коли закінчив навчання, висвятився на священика, мої настоятелі сказали, аби я повернувся в Україну. Я не зовсім хотів цього, бо мені подобалась та спільнота – молоді монахи з різних держав. Це була своєрідна Церква, у якій кожен мав власну історію, виконував спільну місію у непростих умовах. Тепер я дякую Богові за те, що повернувся в Україну. Це доводить, що Церкву потрібно завжди слухати. До речі, я отримав номінацію на єпископа 13 травня, у сторіччя фатімських об’явлень. Думаю, що це невипадково. Розпізнання мого покликання було цілим процесом. Ключовим у ньому було Слово Боже, яке я читав, не завжди розумів, часто звертався за тлумаченням. Навіть часом робив дуже ризиковано – помолився і відкривав Біблію на якомусь уривку тексту, який вказував мені на вирішення. Сьогодні розумію, що це був дещо молодіжний ризик, бо ставив Бога під випробування. Мій досвід показує мені, що Святе Письмо – це великий подарунок Бога до нас. Сьогодні, коли проводимо різноманітні реколекції, семінари. Коли є біблійна тематика, то найбільше охочих зголошується її послухати. Це для мене видимий знак духовної нестачі чи навіть голоду серед наших вірних.

У вашій сімї є двоє священнослужителів. Зазвичай батькам важко відпускати одну дитину до монастиря, а двох – тим більше. Як у вас все було?

Мої батьки завжди були віруючими людьми. Вони тішилися з того, що всі ми, а нас є четверо у сім’ї, були завжди у Церкві. Коли мій старший брат Станіслав згодився йти до монастиря, то батьки дуже тішились і раділи. Пригадую, як особливо раділа наша бабця. Коли вже я за певний час сказав, що також йду у монастир, то батьки були проти. Навіть, коли я вже деякий час був у монастирі, рідко приїжджав додому, мене постійно переконували повернутися. Лише з часом батьки змирилися з моїм рішенням.

Нещодавно у медіа була певна дискусія щодо скасування целібату. Пригадуємо, що навіть було відповідне звернення Папи Бенедикта XVI до Папи Франциска, щоб не змінювати традицій. Також часто у медіа виникає думка, що якраз целібат є причиною педофілії та гомосексуалізму у Церкві, про що знову-таки неодноразово говорять. Що ви думаєте з приводу цього?

Целібат – це великий дар Церкви. І ні в якому разі не є причиною цих зазначених гріхів. Прикро, що зараз з’явилось чимало «експертів з целібату», тобто людей, які нічого з Церквою не мають спільного, але багато про це говорять. Целібат є формою посвяти себе Богові. Якщо я присвячую себе у чистоті Богові, – це відкриває мені перспективи того, що я можу бути доступнішим для людей, жити більше для парафії. У нас в Україні ми маємо багатство двох обрядів в Католицькій Церкві  – східного і західного. Є священики, що живуть в целібаті, є ті, хто одружений. Не можна сказати, що парафія священика, який живе у целібаті, гірша, ніж в одруженого і навпаки. Це все залежить від духовного життя. Хочу підкреслити, але водночас нікого не образити, у целібаті є більше можливостей для контакту з Богом, шанс збудувати кращі стосунки з Ним. Це не означає, що в одружених нема такої можливості. Сучасні проблеми Церкви не є зумовлені целібатом. Гадаю, що це – абсурд і маніпуляція. Будь-які дискусії – без сумніву, нормальне явище, адже Церква мусить розпізнавати певні речі. Однак, факт є фактом, целібат – це міцна опора для Церкви. Можу навести приклад окупованого Донбасу. У нас там служать два римо-католицькі священики. Вони є, їхня родина – це парафіяни. Натомість там також присутні греко-католицькі священики, проте їхня найперша відповідальність – за дружину і дітей, тому вони не можуть так мобільно переміщуватись, так жертовно віддавати себе парафіянам, бо мають дбати про безпеку рідних. Целібат – це дар. Більше того, Церква подолає ці всі проблеми тоді, коли ми ще більше відновимо і укріпимо целібат.

А якщо б все ж Папа Франциск прийняв інше рішення. Це б збільшило кількість покликань? Чи все ж знищило Церкву?

Не хотів би далі розмірковувати на цю тему, бо знаю, що Папа не дозволить обирати стан. У Католицькій Церкві є різні обряди, є східні обряди, як от у греко-католиків, де дозволене одружене священство. Целібат – це багатство західного латинського обряду, який розповсюджений у цілому світі. Римо-Католицька Церква має у собі глибинний аспект місіонерства, відречення. Тобто з целібатом пов’язано чимало нюансів і водночас перспектив. Ми кажемо, що сьогодні бракує покликань. Проте контемпляційні монастирі, які живуть дуже радикальним життям, мають покликання. Ми зараз будуємо у Солонці, за межами Львова, контемпляційний монастир для сестер-бенедиктинок. Часто, коли до нас приїжджають гості, кажуть навіщо нам цей монастир, звідки ми візьмемо стільки сестер. Проте сестри вже є, вони лише чекають, коли збудують будівлю, пристосовану до умов життя. І це парадоксально, адже у них дуже важкий стиль духовного життя. Тому, слідуючи за вашим питанням, така умова похитнула б Церкву. А Церква як жила дві тисячі років, так і житиме. Ті, хто живе у целібаті, направду ніколи не скаржаться. Навпаки, для них це можливості свободи і посвяти себе іншим.

Якщо підсумовувати нашу розмову, як повинен виглядати монах чи священик у ХХІ столітті?Яким би ви, як єпископ, хотіли бачити цю модель?

Зараз чимало священиків стають дуже сучасними. Часто їхнім способом буття є більше соціальні мережі, ніж парафія. Мені така модель точно не подобається. Те, що є потрібним, те, що від нас очікують, – бути експертами духовного життя. Якщо на парафії з’являється священик чи монахиня, які мають глибину духовного життя, до них стають у чергу, хоча вони можуть бути зовсім простими, не завжди з блискучою богословською освітою. Часто бачимо священика, який йде до сповідальні з паличкою, ледь пересуваючись, а перед ним черга людей, що бажають посповідатися, попросити благословення, просто почути добре слово. І цей випадок дуже добре показує, яким має бути священик. Без сумніву, сучасні можливості комунікації треба використовувати, але це – не основне. Є священики, які більше перебувають у Фейсбуці чи Інстаграмі, ніж на вулиці. А якщо побачиш їх на вулиці, то не у відповідному одязі священика чи монаха. Часто, коли йду з Курії до Катедри, то проходжу площею Ринок, де завжди багато людей. Стараюсь часто ходити в сутанні. Зазвичай підходять люди, просять зробити фото, хоча я цього страшенно не люблю,  часто просять про молитву чи благословення. Буває так, що одна людина попросить, а всі інші стають за нею у чергу. Сьогодні є велика потреба, щоб священик був серед людей. Саме автентичність і глибина духовного життя – це основний критерій для священика чи богопосвяченої особи.

 

Джерело: velychlviv.com Юліана Лавриш

 



Назад