Новини

Назад

Єпископ Едуард Кава: на війні немає католиків чи православних

: 232 2018-03-12 21:40:48

Він здобув релігійну освіту в Польщі та Росії, жив в Узбекистані та служив у різних містах України. У 39 років став наймолодшим католицьким єпископом у світі та зустрівся із Папою Римським. Єпископ-помічник Львівської архідієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні Едвард Кава приїхав до Чернівців, де поспілкувався з буковинськими священиками та вірянами. 

В інтерв’ю «Твоє місто. Чернівці» духівник, котрий вільно розмовляє п’ятьма мовами, розповів про буковинський вимір католицької Церкви, про те, чому страшно не в зоні бойових дій та «синдром наймолодшості».

Про Чернівці у римо-католицькій ментальності

Дорогою до вашого міста в моєму серці була радість – я не їхав до Чернівців, тому що мусив. Чернівці у нашій римо-католицькій ментальності асоціюються з чимось добрим та світлим. Я вперше побував тут сім років тому, коли ще був монахом-францисканцем, а не єпископом. Часто в цьому регіоні брав участь у духовних вправах чи проводив зустрічі, але перебував у Чернівцях переважно проїздом. Тільки упродовж останнього року з’явилася можливість бути в цьому місті частіше у зв’язку з моїми новими обов’язками, адже це територія Львівської архідієцезії, в якій я працюю єпископом-помічником.

Чернівці стали для мене відкриттям – мене вразила атмосфера міста. У цьому контексті варто говорити і про чернівецькі католицькі костели, які є унікальними. Зокрема, базиліка Воздвиження Всечесного Хреста розташована в самому центрі міста, а це демонструє місце, яке релігійна спільнота займає в Чернівцях, у міській історії. Декілька місяців тому мені нарешті вдалось відвідати Костел Серця Ісуса. Архітектура і розмах, з яким побудована ця святиня, показує високий професійний рівень фундаторів будівлі. Не хочу ображати сучасних будівельників, але в Україні сьогодні немає спеціалістів, здатних побудувати сакральні споруди, схожі до тих, що є в Чернівцях.

Місто постійно змінюється: це прослідковується в інфраструктурі, рівні життя і культурі чернівчан. Чернівчанам притаманна креативність – це одразу кидається в очі, коли дивишся на будинки, оздоблення, огорожі. Видно, що все зроблено не за одним шаблоном, а проявляється творчість.

Розмовляють румунською мовою, а богослужіння слухають українською

Буковина має свій характер, свою харизматичність. Тут Церква має зростаючу стабільність. Я працював на Галичині, у Центральній Україні, але мені особисто дуже подобається буковинський вимір католицької Церкви. У багатьох парафіях служба йде українською мовою, а пісень співають польською. Або в деяких селах мешканці переважно розмовляють румунською мовою, а богослужіння слухають українською. У цьому унікальність Буковини і, зокрема, Чернівців, які колись були розташовані на перехресті торгівельних шляхів, тому в цьому місті пересікалось багато різних людей.

Коли я приїхав до Чернівців на відкриття Чернівецької єпархії Української Греко-Католицької Церкви, я побачив, що тепло і радість від створення нової релігійної спільноти переживають представники різних конфесій. Це має слугувати прикладом для усієї країни. Не дивлячись на те, якої ми національності, якою мовою спілкуємось, з якою церквою себе ототожнюємо, ми є одним народом. У Чернівцях це справді відчувається.

Римо-католики не відчувають якогось пригнічування, хоча чернівецьке суспільство переважно православне. Люди тут не лякаються того, що хтось інакше хреститься чи іншою мовою молиться. Я прошу Бога, щоб в усій нашій країні ми жили в такій єдності, як живуть на Буковині.

«Синдром наймолодшості» переслідує все життя

Те, що я наймолодший католицький єпископ у світі – це, напевно, велика довіра до моєї особи зі сторони Церкви, зі сторони Бога, але також і велика відповідальність. Я постійно пізнаю щось нове, вчуся, стараюсь слухати і молодість допомагає в цьому. Я багато, чого не знаю, не вмію і часто чую: «О, який молодий єпископ». Чесно кажучи, вже іноді прошу Бога, аби призначили когось молодшого за мене, щоб я вже не був наймолодшим. «Синдром наймолодшості» мене переслідує все життя. Я був наймолодшим в ордені, в духовній семінарії. Коли мене висвячували, я був наймолодшим. Коли мене призначили відповідальним за Орден Братів Менших Конвентуальних в Україні, виявилось, що я знову наймолодший у світі. Я вже поволі звик до цього.

Завдяки моєму віку я легко знаходжу контакт із молоддю – я її розумію, тому що між нами невелика різниця. Водночас, я добре контактую зі старшими людьми, тому відчуваю себе, так би мовити, мостом між різними поколіннями. Сучасна молодь не є поганою, водночас, правда в тому, що духовність зараз не є першочерговим зацікавленням молоді. Але я переконаний, що до неї треба відшукати підхід. Якщо не спробувати, то найлегше сказати, що Церкві важко комунікувати з молоддю. У семінаріях нас готують до зустрічі з людьми старшого та середнього віку, але замало приділяють уваги молодіжному спілкуванню. Проте я в цьому плані маю досить таки позитивний досвід, є дуже багато молодих людей глибоко моральних, талановитих, які хочуть кращого майбутнього, які бачать своє майбутнє в Україні. Тому, напевно, сьогодні для Церкви основне завдання – шукати можливості зустрітися з цією молоддю, а молодь, я впевнений, відгукнеться.

На війні немає католиків чи православних

Моє військове капеланство в зоні бойових дій почалось досить випадково. Раніше я ніколи не був пов’язаний з мілітарними службами, не проходив військову службу в Збройних Силах. Але коли почали призивати парафіян з моєї парафії, і коли я чув від них, що не вистачає бронежилетів, військової форми, взуття, продуктів харчування, то почав їм це відвозити. У зоні бойових дій я побачив, що згадані речі – не першочергове, що потрібне військовим. Набагато більше їм бракувало підтримки. Для мене як для священика було очевидно, що я мушу бути з нашими захисниками, молитися за них, давати їм світло.

Відтак я почав служити в східних областях. Цей досвід відкрив мені багато нового, хоча й коштував значних зусиль. Не можу сказати, що я не боявся за власне життя, але ніколи не думав про себе. Коли триває обстріл, коли чуєш вибухи, коли бачиш зруйновані будинки – це зовсім не наповнює тебе радістю, але я не думав про себе. Коли ти бачиш пораненого, то знаєш, що йому треба допомогти, треба посповідати його, бо ніхто не знає, чи він виживе, чи доїде до лікарні. Тільки тоді, коли я вже виїжджав із зони АТО, я починав усвідомлювати, що відбулося. Тоді з’являвся страх, який потім ще декілька днів мене переслідував.

Там, де я служив капеланом, католиків було дуже мало. Та на війні немає католиків чи православних, всі є братами. Коли приїжджає капелан, не є важливим, з якої він Церкви. У мене були дружні відносини з солдатами – ми разом прибирали, чистили картоплю, кололи дрова і розмовляли про такі речі, які для них були не до кінця зрозумілими. Зі свого боку я намагався пояснити їм, що з того чи іншого приводу думає Церква.

Допомога змінює мислення людей на Сході

Я багато спілкуюсь з людьми, що виїхали із зони бойових дій і живуть, чи то в Харківській області, чи на Дніпропетровщині, чи на Західній Україні, в меншій мірі контактую із тими, хто залишився там і на окупованих територіях. Вони втомлені війною і хочуть миру. З одного боку, ми допомагаємо їм відчути, що вони гідні, незабуті, з іншого боку, я побачив, як допомога змінює мислення людей. Може, в нас різні погляди, різна мова, але це не змінює того, що ми є одним народом.

З вересня 2017 року я координую акцію «Папа для України», яка спрямована тільки на цивільне населення Донбасу. Останніми місяцями ми інтенсивно допомагаємо в рамках цієї акції через Червоний Хрест, а також через римо-католицькі та греко-католицькі парафії, деякі протестантські спільноти. Особливу увагу приділяємо людям, які потребують елементарних засобів для існування. Надаємо їм харчі, медикаменти, паливо, щоб вони не замерзли і могли пережити зиму.

З самого початку акції «Папа для України» допомогу отримали 500 тисяч людей на суму в 15 мільйонів євро. Основна частина цих грошей – пожертвування, які зібрали в католицьких парафіях Європи і передали через Ватикан до України. В Україні до акції долучаються понад 80 організацій та фондів. Мене найбільше радує проект зі встановлення котлів у помешканнях людей,  який ми завершуємо з фондом «Еммануїл» у Мар’їнці та Авдіївці. Ця територія зараз повністю відрізана від газопостачання. Ми маємо окремі бригади фахівців, які приїжджають, оцінюють ситуацію, встановлюють котел та залишають паливо на всю зиму. Цим проектом ми допомагаємо пенсіонерам, самотнім особам, багатодітним родинам.

Візит Папи може об’єднати суспільство

Коли Папа Франциск почув про нашу війну, коли йому пояснили, що відбувається на сході України, скільки людей загинуло, скільки постраждало, скільки змушені покинути домівки, він сказав, що хоче допомогти цим людям матеріально. Це була персональна ініціатива понтифіка і перших п’ять мільйонів євро, які передали українцям, були з так званого фонду Папи Римського.

Я бачився з Франциском у вересні 2017-го, мав можливість з ним розмовляти. Він дуже відкритий у спілкуванні, це не була довга розмова, але досить конкретна. 15 березня маю знову зустрітися з Папою у Ватикані. Розповідатиму йому, яка наразі ситуація на Донбасі, які проекти в рамках акції «Папа для України» вже реалізували, а які лише плануємо.

Я переконаний, що візит Папи Римського до України цілком можливий. Принаймні, про це все частіше говорять. Ще коли Франциск служив в Аргентині, там було дуже багато українців, а в його формації були священики з українським корінням. Особисто я не сумніваюся, якби Папа зараз приїхав до України, це мало би надзвичайно позитивні наслідки, головний з яких – закінчення війни. Його приїзд став би міцним імпульсом до зняття напруження. Але для цього має бути чітке переконання нас усіх, не тільки якоїсь частини, не лише католиків. Цей візит не може розділити суспільство, він має його об’єднати.

Зараз момент створювати нове, а не сидіти і плакати

Україна зараз переживає велику деструкцію – розбите суспільство, неспокій, недовіра та розчарування. Але я також вважаю, що розбилось і все те,  за що трималось радянське минуле. Зараз найбільш відповідний момент, щоб прикласти максимальних зусиль для того, аби створити щось нове, а не сидіти і плакати. Це завдання для нас усіх – для церкви, для громадян, для політиків.

Щоб війна якнайшвидше закінчилася, ми маємо викорінити ненависть з нашого мислення. Коли ми входимо в конфронтацію, доводимо, що ми різні, ми витрачаємо багато внутрішніх ресурсів. Якщо цієї ненависті не буде, це стане першим кроком до єдності та прощення. Я думаю, ми зрозуміємо, що в нас немає підстав воювати один проти одного, що ми можемо жити в одній цілісній країні, маючи різні погляди та переконання. Цю думку треба спокійно, без емоцій озвучувати і почути один одного.

Іван Сірецький

Фото: Володимир Гуцул

Ⓒ «Твоє місто.Чернівці»



Назад