Дорогі друзі, родино, жертводавці,
Зараз за вікном весна. Ми ще у періоді посту. Тут, у Греції, православні і католики святкують за єдиним календарем: Різдво 25 грудня, а Пасху за юліанським часом. Усі попередні роки для мене це був один з найулюбленіших періодів в році. З одного боку сама весна, всюдисущі апельсинові дерева чарівно пахнуть. Це пробудження від зими (ви скажете, мабуть, яка там зима в Греції?! Але ця середземноморська вологість таки дає своє враження...), дні стають довші, і літургії теж. Великий Піст в грецьких традиціях - це величезний подарунок. Я могла б годинами слухати "концерти" під запах кадила, з багатющою символікою літургійних жестів. Однак цього року, на жаль, храми відкриваються дуже рідко.
Пролетіло кілька місяців, відколи я повернулася до Афін (після перерви через перший карантин, який я неплановано зустріла і провела в Домі Серця в Неаполі). У вересні та жовтні у нас була можливість майже по-старому відвідувати наших друзів, за винятком будинку престарілих та центру для особливо обдарованих людей. А от з листопада дотепер нашій місії знову прийшлося адаптовуватися до реалій ковіду та локдауну. Тут він досить жорсткий. І усім доводиться дуже складно до нього пристосуватися, адже є багато парадоксів та нелогічних рішень, що посилюють враження масового контролю населення. Усе так виглядає, наче навколо є лише одна біда- вірус, і всі інші потреби зникли. Всі "за" дистанцію, маски і гель . Але хіба треба поставити життя стількох мільйонів людей на "стоп"? Мені здається, що самотність та ізоляція стали ще гіршими, а втрата від чуття свободи забирає останні рештки надії для тих людей, яких я досі маю привілей слухати. Нагальність присутності, саме так ми називаємо причину нашого діяння, а радше буття.
Більше ніж хліба, здоров`я чи безпеки людина потребує любові. Але зараз любити стає заборонено законом. Такі далекі від досконалості та логіки правила сліпо застосовуються всюди: закриті школи ( починаючи з сьомого листопада діти мали лише один місяць навчання не дистанційно!), музеї, дитячі майданчики, храми, закрите мистецтво, закриті зорі патрульними машинами. Де моя свобода, де я можу зробити вибір? Скільки триває ця "тимчасовість"? Страх паралізує в особливий спосіб людей старшого віку, яких ми стараємося "відвідувати" по телефону. Винятком є одна старша пані з пансіонату, що сказала мені з гіркотою:" я більше боюся померти від самотності, ніж від ковіду". Діти, приковані до комп`ютера, викликають в мене сльози.
На щастя, існують шість пунктів , які надають право хоч якось пробиватися крізь мури карантину. Як волонтери найчастіше ми заповнюємо клітинку "допомога потребуючим". У спільноті нас п`ятеро. Анаїс (Франція) Кароліна (Польща), Йоганна (Австрія) і Тоні (Німеччина). Із Анаїс ми приїхали одночасно, а дівчата долучилися у вересні. Наші новенькі дуже відважні, вони самотужки вчать грець ку, оскільки ті курси, де ми вчились, на початках закрили. Крім того кожен новий тиждень, як виклик креативності: треба завжди вигадати якийсь привід, щоб могти відвідати або перетнути наших друзів.
Частенько ми знаходимо харчі, одяг, супроводи в ролі перекладача в лікарнях чи деінде, або вигул собак, щоб з "чистою совістю" жити дружбу в карантині. Таким чином, ритм не стоїть на місці, ми ледве встигаємо всіх побачити. Ми не планували відвідувати Жозіан на Святвечір, однак перший план змінився і ми їй подзвонили. Прийшовши, ми побачили, що у неї нічого не було по-особливому: ні прикрас, ні страв. Вже декілька днів вона у ліжку після падіння і операції. Сама. Вона не жаліється на біль, але її тривога в наступній операції: рак підшлункової, яка відтягується через свята, через те, що в неї бракує грошей. Немає жодних гарантій. Вона плакала від безсилля і самотності. Дуже тихо, без метушні ми просто разом перебували при її неспокої і смутку. Вона запитала нас, чому ми "тратимо" на неї свій час, ми, які далеко від своїх родин, не повинні святкувати так Різдво. Попередні рази ми приходили, щоб служити, діяти: супроводили до лікарні, робили покупки, ходили в аптеку, знімали гроші з банкомату. Того вечора ми прийшли щоб просто бути. Через кілька тижнів Жозіан померла. Вона декілька днів перебувала в комі, та покращення не настало. Через цей всесвітній вірус ми не могли її відвідувати в лікарні, лише перед її операцією одна із нас здала свою кров, а Кароліна хотіла хоча б через вікно привітатися, але і того не вийшло. На її похороні, коли вона опинилася під землею, я лише пам`ятала звуки укулеле, які Тоні ( співволонтерка з Німеччини) дарувала їй на свят-вечір. Жозін була так потішена. Тоді на її обличчі ніби повертався мир. І мені стала такою дорогою ця мить розділеного шматочку її шляху перед самісінькою смертю, а точніше перед іншим, я вірю, початком Там. А на її питання чому, мовляв, ми "тратимо" на неї час, я тільки зараз можу їй відповісти, що можливо ті хвилини були одні з тих рідкісних, які я дійсно "виграла" в своєму житті.
За ці роки я дуже смакую слово "перебувати". Перед моєю першою місією навіть ті класичні перші чотирнадцять місяців мені здавалися дуже довгеньким проміжком часу. Але тепер, коли я кожного місяця переконуюсь наскільки все швидко пролітає, мене пронизує радість від того, що мені нікуди спішити. Що все моє життя тут, в цьому серці серця. Знаєте, коли хтось відкриється по п`яти роках дружби, це справжня епіфанія незрівнянного смаку цього перебування. Кашя і Агні - наші старі добрі друзі. Вони знають нас ще від початків. Я відкривала їхню красу дуже повільно. Вони обоє дуже дискретні, тихі, скромні. Донька, через вроджену пухлину в мозку майже не говорить: лише похиляє головою "так" і "ні". А Кашя віддає перевагу слухати. Дорога цьо го взаємного завоювання сердець була справжньою ненудною пригодою: Завдання полягало більше в
спогляданні, ніж в дії. Спочатку ми помітили, що Агні обожнює кока-колу. Отак кожною склянкою ми могли виграти одну посмішку. Потім ми зауважили, що вона не їсть огірки: ну завжди вибирала лише помідори і фету. Наступного разу її салат був червоно-білий, і це її вразило! На десерт вгадали з шоколадними мафінами! Я з тої радості, пропонуючи добавки, ненароком неправильно її запитала:
"хочеш ще цілий чи половинку?" І вона розгублено посміхнулася, бо не було можливості відповісти звичними "так або ні" і відповіла: "половину!" Ви чули?!!! Перше слово від Агні. Ми всі за столом почали аплодувати такому чуду! Поволі вони стали членами сім`ї: піжама паті, літні табори, дні народження, свята, все, що завгодно. Буквально недавно Кашя вперше поділилася, що кілька років тому вона перебувала в депресії. Важка праця, глибокі зранення, хвора дитина, відчуття покиненості напризволяще. "Ви відкрили мені, що Бог дав мені замість доньки виховувати ангела. В неї ніколи не буде такого життя як у всіх, та в нас є ще стільки всього щоб пережити по інакшому. Ви повернули мені смак до життя. "Я не можу вам передати скільки разів я почувалася повністю "юзлес" поруч з ними: я не можу їм повернути батька сімейства, що помер, не можу оздоровити Агні, не можу дати їм гроші, у мене порожні руки. Але бути одною ланкою в цьому ланцюжку волонтерів, які поволі відкривали в них жагу до життя, радість, надію. Які просто щовечора в каплиці приносили намірення за них, проводили разом цей простий, банальний час і раптом отримати це свідчення, це "дякую" від жінки, життя якої було в повному забутті, без жодних неймовірних успіхів чи блискучої кар`єри, радше навпаки. В нашому домі вони просто мали можливість вперше за роки бути в центрі уваги, не штучної та зовнішньої, що може засоромити, але цієї материнської уваги: бути любленими.
Одного вечора Тоні і Йоганна поверталися додому в автобусі де зустріли сім`ю з Туреччини: батьків і двійко діточок. Коли вийшли на зупинці, виявилося, що вони крокують в тому ж напрямку: ми живемо неподалік. Обмінявшися номерами, ми прийшли на їх запрошення. З перших хвилин у великій довірі вони ділилися як змушені були залишити батьківщину. Обоє вчителі, через протести проти політичної системи, організовані здебільшого адвокатами і вчителями, вони не уникнули ув`язнення. Термін домашнього арешту був диспропорційним . Протягом 4 років там росла їх старша донька і народився другий син. Прагнучи свободи, вони все залишили і при першій можливості подалися втікати, буквально переходячи річку, взявши з собою лише два наплічники. Під кінець зустрічі батько сказав, що коли вони познайомилися з дівчатами, в них з дружиною склалося враження, що вони від Бога. А коли дружина розповідала, що не бачила своїх рідних вже п`ять років, на наші сумні лиця вона посміхнулася, кажучи, якби не ці обставини, вони б нас ніколи не зустріли б. Мені здавалася майже нераціональною їхня довіра до нас. Ми переглядали фотографії та відео, як їхні діти вчилися, росли, ніколи не виходячи на вулицю, як вони спілкувалися лише з іграшками,«посадженими навколо стола, замість інших дітей. І тут тепер вони на чужині, ще й в Греції, де між турками і греками відносини не наймирніші. Справді, таємниця гостинності завжди буде нерозгаданою. Як деякі люди вміють впізнавати Бога в інших, як вони немов Авраам із Сарою приймають інших ніби ангелів. У нашу непросту епоху, де різні ідеології роз`єднують стількох людей, ми раптом зустрічаємо мусульман, які дарують нас свою довіру, моляться за нашу місію, які готують нам смачний чай. Шаленство дружби, для якої було достатньо сісти в той самий автобус!
Одного дня Анаїс повернулася додому з центру разом зі Спірою, бездомною жінкою з Албанії. Ми часто говорили з нею на її лавочці в парку. Як тільки зайшли на поріг, моя сестра не пояснюючи деталей, дає мені торбу, щоб випрати одяг Спіри. Ми випили чай, запропонували Спірі прийняти душ, поки одяг буде сохнути. Залишилося часу ще і на вечерю. Найпростіше, що можна зробити комусь, хто прийшов з далекої дороги. Коли Анаїс перетнула цю жінку на дорозі, саме в той день вона довірила їй в таємниці свою особливу біль. Не маючи слів на ту сповідь, ми могли разом просто прийняти її. Ми не знали, як буде по сценарію. Чи шукати їй якийсь нічліг, чи провести її в якесь спокійне місце. Вона, попрасувавши одяг (виявилося, що вона обожнює це заняття), зачесавши волосся, сказала: "Я роками волочуся зі своїми торбами, як той пес, а ви мене приймаєте, як королеву!" і додала: "Ви проведете мене на зупинку?" Наша світла квартира, простий родинний стіл може бути потужнім інструментом надії, щось, що повертає почуття гідності.
Я не можу не дивуватися цій диспропорції. Знаряддя і засоби такі обмежені, але найбіднішим з бідних це розкіш, яку вони з такою благородністю вміють цінувати! Я закохуюся в серця наших друзів, мрію навчитися такої прозорості на любов Отця. У них так мало зациклення на самих собі, вони не приховують своїх зранень, поразок, страхів. Вони ні на що не претендують. І вони носять наший обтяжений поверхневістю світ, який лише їх відкидає. Мені хочеться знімати сандалі, як Мойсей перед неопалимою купиною, бо ця земля зустрічей з ними свята! Я могла б годинами розповідати, гортаючи фотоальбом, наскільки прості речі, просякнуті цим даром співчуття, набувають іншої вартості. Все, як з ніг на голову повертається: втрачені години, прожиті як виграні, почуття непотрібності чи простий перетин поглядами стає притвором глибшої потіхи. Але світ не міняється. Страждання не припиняються. У нас просто додається сили, якоїсь невичерпної надії з впевненістю вірити, що за плачем і біллю не буде останнього слова! Чекаємо на Воскресіння!
Ваша боржниця,
Рокі