Новини

Назад

Спомин св. Терези від Дитятка Ісуса , Діви та Вчителя Церкви.

: 577 2015-10-01 00:00:00

Сьогодні Католицька Церква у Літургії згадує св. Терезу від Дитятка Ісуса, Святу з Лізьє. У нашій Архідієцезії вона вшановується як покровителька місійної співпраці.

Тереза з Лізье померла у 1897 році, а канонізованою була уже в 1925 році. Це відбулось так швидко, що не були дотриманими навіть необхідні терміни. Пій X, який розпочав процес канонізації, передбачив, що її визнають "найбільшою святою Нового Часу". Пій XI, котрий канонізував Терезу, назвав її "зіркою свого понтифікату", а всесвітній рух, що оточив молоду кармелітку любов`ю і шаною, найменував "ураганом слави". Тереза померла в 24 роки і була проголошена блаженною, коли - якби вона залишилася живою - їй було б усього 50 років. Крім цього - і це може здатися парадоксом - він проголосив Терезу, що була черницею-затворницею, головною покровителькою всіх місій і всіх місіонерів на землі.

У 1937 році кардинал Пачеллі, як папський легат, освятив посвячену їй церкву в Лізье і назвав Терезу "маленькою скинією Бога живого", яка стала "величезним храмом людства, нею завойованого". Згодом, ставши Папою, він проголосив її покровителькою Франції разом зі св. Жанною д`Арк.

У п`ятдесяту річницю її смерті, відразу ж після другої світової війни, урну з тілом тої, яку відтепер називали "Терезою Французькою", провезли по всій країні і всюди її зустрічали із захопленням. Сотні тисяч примірників автобіографії, написаної маленькою Терезою Мартен, розійшлися по світі, а її зображення лише за один рік - з 1915 по 1916 - було надруковане у чотирьох мільйонах екземплярів.

У роки двох світових воєн до неї прибігали по допомогу і втіху безліч людей на полях битв і в концтаборах. Її називали "найулюбленішою дівчиною на землі".

Ще до канонізації Терезі приписували 4000 чудес. Вона сама обіцяла: "Якщо мої бажання будуть виконані, то моє небо перетвориться на землю аж до кінця світу. Я хочу з неба робити добро на землі". І з дивною простотою вона передбачила: "Я знаю, що ввесь світ мене любитиме".

Що ж сталося? Деякі сучасні богослови та вчені розгублюються. Вони запитують: чи не стало причиною такої слави Терези непорозуміння: здається, що вона несподівано показала дуже легку, радісну, домашню дорогу до святості; здається, вона одним ударом перевернула древню будівлю героїчної святості, неможливої для простих віруючих, заради повсякденної святості, що складається з дрібниць і рожевих пелюсток, розсипаних над Розп`яттям або перед Святійшими Тайнами, як колись розсипали їх діти під час процесії на свято Господнього Тіла.

І багатьом здалося, що з її приходом святість стала дитячою казкою, яку можна розповідати також і дорослим, і розповідь виходила переконливою та зворушливою, як і її образ з розп`яттям, покритим букетом троянд.

Згодом дехто почав висловлювати думку, що образ цієї святої був надто прикрашеним, щоби йому можна було повірити, і вирішив відкрити "істинне лице Терези". Для цього над її життям, характером, проповіддю провели нещадний соціологічний та психологічний аналіз. Найкращих результатів досягли ті, хто за мету поставив з максимально можливою точністю відновити усі події життя Терези та її духовну спадщину, посилаючись на духовні твори, написані молодою кармеліткою.

Проте це все жодним чином не зачепило інстинктивної любові всього християнського люду до Терези, хоча і допомогло краще і глибше зрозуміти її життєвий досвід та вчення.

Як би там не було, Тереза торкнулася в серці людства чогось настільки глибокого і сокровенного, що лише цим можна пояснити, чому вона стала святою настільки "універсальною": поряд зі св. Франциском це єдина західна свята, шанована у східних Церквах, і навіть, за межами християнського світу.

До її образу зверталися письменники та мислителі - для них вона стала символом і ключем,який допомагав зрозуміти їхні твори: згадаймо, наприклад, про романи Бернаноса, або про філософію пізнього Бергсона.

"Звістка, яку ця свята принесла світу, - писав Бернанос, - це одна із найтаємничіших та насущних звісток, які він коли-небудь отримував. Світ помирає тому, що йому бракує дитинства, і саме проти нього напівбоги тоталітаризму націлили свої гармати і танки".

І в наші дні нещодавно були зняті два кінофільми, які свідчать про позитивне ставлення інтелігентів-агностиків до образу Терези з Лізье: фільм Ольмі "Легенда про святого пияка" був знятий за одноіменною розповіддю Йозефа Рота, написаною в 1939 році, яка свідчить про глибоке проникнення в суть учення Терези, не завжди доступного навіть богословам. У фільмі "Тереза", знятому невіруючим режисером (А. Кавальє), образ Терези трактується як образ закоханої біблійної дівчини з Пісні Пісень.

Почнімо з простої розповіді про життя Терези Мартен, в якому, як здаваловя багатьом людям, котрі могли зблизька його спостерігати, не було нічого особливого.

Тереза походила із заможної буржуазної сім`ї, і мала дитинство: перші чотири з половиною роки були сповнені радощів: "вона сміється і веселиться з ранку до вечора", - писала її матір.

Вона була четвертою з п`яти дочок сім`ї Мартен. Ця дівчинка була чутливою і привітною, нетерплячою, але в той же час дуже ніжною та веселою. Хоча Тереза вміла бути ніжною, все ж вона твердо наполягала на своєму, якщо аргументи інших її не переконували: "Коли вона скаже ні, - розповідала її мати, - ніщо не змусить її поступитися. Навіть якщо посадити її в льох на цілий день це не змусить її сказати так; швидше вона в ньому переночує!". Проте Тереза завжди поводилася щиро і чесно ("вона не збрехала б за все золото світу") і, коли помилялася, то завжди дуже хола, аби її негайно пробачили.

Але головне - маленьку дівчинку пов`язували з Богом глибокі довірливі стосунки. Це дар усіх дітей, вихованих у правдивій християнській сім`ї, та Тереза переживала ці стосунки в цілком особливий спосіб: згодом, подорослішавши, вона сказала, що ніколи свідомо не говорила "ні" доброму Богові з трьохлітнього віку.

Щасливе дитинство раптово закінчилось із смертю матері (вона померла від раку грудей). Усі деталі цієї хвороби незгладимо відбилися у душі вразливої дівчинки, особливо той день, коли вона "довго" (за її власними словами) стояла перед труною: "Я ніколи ще не бачила труни, але все ж таки, я розуміла!".

З того часу її існування було овіяне смутком, хоча родинне життя як і раніше наповнювали ніжність, віра і світло. Терезу виховували сестри (одну з них вона вибрала своєю "другою матір`ю"), і вона була дуже прив`язана до батька, доброї людини ("Мій чоловік - свята людина, - писала її матір, - я побажала б такого всім жінкам"), вже літньої (коли народилася Тереза, йому було п`ятдесят років), сповненої батьківською і в той же час материнською ніжністю.

Після смерті дружини він жив у сім`ї, управляючи своїм майном, присвячуючи багато часу читанню та роздумам, займаючись своїми улюбленими справами - риболовлею та садівництвом.

Його борода була уже сивою, і доньки лагідно називали його "патріархом": їх батько був для них образом Бога Отця на землі . "Я не можу висловити, як я любила тата, - говорить Тереза, - все в нім викликало моє захоплення". Саме завдяки батьку дівчинка навчилася любити природу; дивлячись, як він молиться в церкві, вона почала розуміти, що таке молитва, і у нього вчилася любити бідних та допомагати їм.

Тим не менше Тереза втратила свою колишню жвавість, стала сором`язливою, замкнутою, дуже ранимою і часто плакала. Цей сумний період (вона говорить, що це "найскорботніший час її життя") тривав майже дев`ять років: з одного боку, вона залишалася дитиною, всі надто балували і захищали її від неприємних вражень, з іншого боку, вона була вже зрілою особою, схильною до рефлексії не притаманної її віку.

Коли їй ледве виповнилося дев`ять років, сестра, яку вона вибрала собі "другою мамою", покинула її, вступивши у строго затворницький монастир кармеліток у їхньому місті.

Тереза знову переживала глибоку душевну скорботу (до того ж домашні зробили помилку, вирішивши приховати від неї приготування до від`їзду), проте отримала непохитну впевненість у тому, що і вона покликана вступити в Кармель. Їй досить було дізнатись, що це відокремлене місце, куди відходять ті, хто хоче шукати Бога всім серцем своїм: "Я відчула, що Кармель - це пустеля, куди по волі доброго Бога я теж повинна віддалитися. Я відчула це з такою силою, що в моєму серці не залишилося жодного сумніву".

І варто зазначити, що це було покликання не лише абсолютно явне, але і позбавлене будь-якої психологічної двозначності.

Тереза попереджає: "Це не була мрія вразливої дівчинки, але впевненість в Божественному покликанні: я хотіла вступити у Кармель не через Поліну (сестру), не для того, щоби знову знайти покійну маму, але лише заради Христа. Я передумала багато чого, що не можливо висловити".

Вона докоряє сестрі-матері не тому, що вона вибрала Кармель, а тому, що "та не зачекала на неї".

У цьому - таємниця Терези: це дитя, якого ранить все, що ранить дітей, але вже в дитинстві вона самовіддано вдається до Бога.

Як би там не було, Тереза так страждала через розлуку, що захворіла дивною хворобою, під час якої протягом багатьох тижнів відчувала напади незрозумілого страху. Вона стала схожою "на ідіотку" і безперестанку стогнала. Одного дня, коли вона стогнала, кличучи: "Марія, Марія!", а сестри, усвідомлюючи свою безпорадність, молилися Божій Матері, вона побачила, що статуя Божої Матері, яка стояла у неї в кімнаті, ожила і посміхнулась їй. Раптово дівчина видужала, неначе прокинулась від довгого кошмару.

Сестри здогадалися про те, що щось трапилось, і всі почали ставити їй стільки запитань і розпитувати про такі дрібні деталі (особливо тоді, коли вона вступила в монастир), що Терезу охопив страх, чи не був це самообман, чи не уявила вона собі всього цього, чи не збрехала, і благодать обернулась для неї в муку.

Вона була ранимою дитиною ще й тому, що її розум і серце, здавалось, розвивалися дуже швидко, тоді як сприйняття залишалось дитячим. У душі Терези була таємниця, яка вже багато разів давала про себе знати, але ще не прорвалася через шар надмірно загостреної чутливості.

Добру таємницю її дитинства - яка згодом стане її глибоким духовним досвідом, а потім - суттю її учення, - можна визначити так: ця дівчинка була надзвичайно послідовна в тому, що вона стверджувала і у що вірила, а також у виборі життєвої дороги: як у сфері істин житейських, так і духовних.

Ось кілька прикладів цього.

Коли ще зовсім маленькій Терезі говорили про райське блаженство, гласкаючи матір, вона бажала їй померти: "Як би я хотіла, аби ти померла!". Коли ж на неї за це сварили, дівчинка із здивуванням вибачалася, кажучи: "Але ж це ж для того, щоб ти пішла на небо, адже ти говориш, що потрібно померти, аби потрапити туди!". І своєму батьку вона теж бажала померти, коли вона відчувала "особливо ніжну любов". Якщо Терезі пропонували вибрати з кошика ті стрічки, які їй подобаються, аби ними бавитися, їй здаавлось цілком природним відповісти, що вона "вибирає всі".

Коли її тато зі сходів говорив їй: "Маленька, відійди, бо якщо я впаду, то можу тебе розчавити", вона притискалася до сходів усім тілом, думаючи, що "якщо тато помре, їй не доведеться страждати, бачачи його смерть, тому що вона помре разом з ним".

Одного разу під час вечірньої прогулянки тато показав Терезі сузір`я, яке утворювало літеру Т, і дівчинка вирішила, що Бог написав на небі її ім`я.

Готуючи Терезу до сповіді у семирічному віці, їй пояснювали, що свої гріхи вона розповідатиме не людині, але милосердному Богові. Тоді дівчина абсолютно серйозно запитала, чи "повинна вона сказати дону Дюселье, що любить його усім серцем, якщо через нього говорить з Господом". Коли їй сказали, що в пеклі усі засуджені ненавидять Бога, дівчинка вирішила, що існування в місці, де Господа ніхто не любить надто сумне, і захотіла туди потрапити, щоб навіть там хоч хто-небудь Його любив.

Ми згадуємо про ці події з дитинства Терези для того, щоби показати наскільки зрілою вона була уже в дитячі роки і в роки ранньої юності - незважаючи рна важкі та болісні періоди дорослішання - і показати висхідний досвід, який, будучи уже дорослою, Тереза поклала в основу своєї свідомої проповіді та життєвої поведінки.

До певної міри усе, чого Тереза згодом навчала, вже містилося, наче у притчі, в епізоді, що стався з нею в трьохлітньому віці.

Про нього розповідає її матір у листі, написаному старшій дочці, яка в той час навчалася у коледжі:

"Якось днями маленька Тереза запитала мене, чи потрапить вона в рай. "Так, якщо ти будеш розумницею", - відповіла я їй. - "Ох, мамо!", - сказала вона тоді: "А якщо я не буду розумницею, то потраплю в пекло? Але я знаю, що я тоді зроблю: я відлечу разом з тобою, а ти точно будеш у раю. Ти міцно триматимеш мене на руках...". В її погляді я побачила упевненість, що Бог нічого не зможе з нею зробити, якщо вона заховається в обіймах своєї матері".

Для маленької дівчинки існувала певна відстань між її матір`ю і самим Богом і потрібен був час, щоб Тереза усвідомила, переживши на власному досвіді, що Бог "любить нас більше від нашої власної матері". По суті, це і є та звістка, яку вона принесла світу.

Та поки що повернемося до нелегкого періоду ранньої юності Терези. Загалом вона була уже зрілою особою: коли дівчина прийняла своє перше Святе Причастя у віці 11 років, та послідовність, про яку ми говорили раніше, уже досягла неймовірної містичної досконалості:

"Це був поцілунок любові: я відчувала, що мене люблять, і, у свою чергу, говорила: я люблю Тебе і приношу Тобі себе в дар назавжди... Вже давно Ісус та маленька Тереза дивилися один на одного і один одного розуміли... Того дня це був уже не погляд, але злиття; їх уже не було двоє: Тереза зникла, як краплина води в океані, залишався лише Ісус".

Вона одразу ж була миропомазана, і, оскільки Терезі пояснили, що Святий Дух дарує їй силу свідчити про Ісуса, вона просила про благодать багато постраждати заради любові до Нього. У цьому теж проявляється надзвичайна послідовність, адже Ісус страждав і помер заради нас.

 

Коли Терезі сказали, що вона повинна підготуватися до першого Причастя, і принести Ісусові, як вираз своєї любові, багато квіток, рахуючи їх кожного дня, трошки більше ніж за місяць вона нарахувала їх "тисячу дев`ятсот сорок дев`ять". Математична точність, яка була поширена у той час, може бути спірною з богословської точки зору, але безперечна серйозність, з якою Тереза чекала першої зустрічі з Ісусом, бажаючи добре підготуватися до неї, не може викликати сумніву.

Тим часом ще одна сестра Терези вступила в Кармель (і, таким чином, від неї пішла ще одна її "мама"), а тринадцятирічній дівчині ніяк не вдавалося звільнитися від своїх дитячих недоліків. До того ж їй довелося вислухати кілька помилкових проповідей (у той час у Франції був дуже поширений янсенізм), і душу Терези охопила хвороблива недовірливість та страх.

 

Нарешті у Різдвяну ніч 1886 року з нею сталося "маленьке диво" (це відбулось в ту ж ніч, коли П. Клодель навернувся, увійшовши до Собору Паризької Богоматері): дівчинка Тереза отримала одкровення про дитинство Ісусу, яке очистило і повністю зцілило її. Тереза знов стала такою ж, якою була дев`ять років тому: безтурботною, довірливою, нетерплячою, веселою і заповзятливою: "Від тієї благословенної ночі я уже не знала поразки в жодній битві, але переходила від перемоги до перемоги... Ісус мене так перемінив, що я сама себе уже не впізнавала".

Період з 13 до 15 років був "найкращими роками її життя", коли дві сестри Мартен, Тереза і Селіна, відчули "усе щастя, можливе на землі":

"Мій дух розширився... Я завжди любила все прекрасне і велике... У той час в мені переважало безмежне бажання знань".

Це були бажання, що мали дуже точний напрям, план, згідно з тою "послідовністю", про яку ми не раз говорили.

Одного дня Тереза побачила серед сторінок свого молитовника частину зображення Розп`ятого - руку, прибиту до хреста, з якої на землю падали краплини крові:

 

"Мене вразив вигляд крові, що текла з Божественної руки, і я відчула велику скорботу від думки про те, що вона падає на землю, але ніхто не збирає її!".

Так вона зрозуміла, де її місце в житті: вона повинна стояти біля підніжжя хреста, щоб збирати кров Спасителя і роздавати її всім, кого ця кров може очистити:

"Я відчула, що моє серце наповнила любов і потреба забути про себе саму", бо той, хто роздає кров Христову, повинен, у свою чергу, принести всього себе у жертву.

Вона відразу ж взялась за справу.

У Парижі були по-звірячому убиті дві жінки і дівчинка. За звинувачення у вбивстві був заарештований Енріко Пранцині, тридцятилітній італієць: високий, красивий, зарозумілий авантюрист. У ході всього судового розгляду він нахабно заперечував свою провину, а в газетах його називали "лютим негідником", "чудовиськом" "підлим звіром". Після винесення йому смертного вироку він відмовлявся розкаятися і відкидав усяку духовну втіху.

Дізнавшись про це, Тереза вибрала його "своїм грішником", невпинно молилася пза нього, приносила жертви, замовляла Літургії, сподіваючись навернути його.

"В глибині душі, - писала вона, - я була впевнена, що буду почута. Але для того, щоб заохотити саму себе в подальшій ревнивості за спасіння душ, я звернулася до Бога з такою наївною молитвою: "Господи, я переконана, що Ти пробачиш нещасному Пранцині. Я цьому віритиму навіть в тому випадку, якщо він не захоче висповідатися і не виявить нічим свого розкаяння, настільки я довіряю Твоєму милосердю. Але це мій перший грішник. Тому я прошу Тебе: дай мені лише знаком зрозуміти, що він розкаявся, просто так, для моєї втіхи!".

Наступного дня Тереза прочитала в газеті, що Пранцині зійшов на ешафот, зарозуміло відмовившись від сповіді, але в останню мить раптом схопив розп`яття, яке йому простягнув священик, і тричі поцілував його.

П`ятнадцятирічна Тереза назвала його "своїм першим сином" і з того часу вирішила "любити Ісуса, любити Його пристрасно": любов і страждання були для неї віднині зв`язані нерозривно.

Її рішення вступити у Кармель, аби присвятити там все своє життя молитві за грішників, віднині стало остаточним, але їй було лише п`ятнадцять років і перешкоди здавалися майже непереборними.

Проте, за словами Терези, "Божий поклик був настільки невідкладним, що навіть якщо б їй довелося пройти крізь вогонь, вона б це зробила".

Спершу дівчина переконала в своєму покликанні батька. Хоча серце його розривалось, він сказав їй, що "Бог надає йому велику честь, вимагаючи від нього його дочок"; потім вона спробувала переконати місцевого настоятеля ордена, потім - самого єпископа, який повинен був прийняти рішення.

Не досягнувши мети, Тереза вирішила дійти до Папи і поїхати разом з паломниками зі своєї єпархії до Риму. Паломників було близько двохсот людей і на чолі стояв генеральний вікарій єпархії: для того часу це була ціла подія, що привернула увагу як французької, так і італійської преси: спеціальний поїзд, на якому їхали паломники, чекали і зустрічали у всіх головних містах Італії (крім того, це була туристична подорож, організована на найвищому рівні).

Отже, Тереза відвідала Париж, Мілан, Венецію, Падую, Болонью (у Болоньї натовп студентів університету весело оточив поїзд на вокзалі, а один з них спробував було відвести з собою під руку найкрасивішу француженку, але Тереза кинула на нього такий погляд, що той негайно її залишив і збентежено віддалився). Нарешті поїзд прибув в Лорето, а потім - до Риму (Флоренцію, Пізу і Геную паломники відвідали по дорозі назад).

У Вічному місті кульмінаційним моментом подорожі була аудієнція, під час якої усі паломники повинні були пройти перед Папою і кожен з них, - отримати його благословення. Їх наполегливо попередили не стомлювати старого і хворого Папу і пройти перед ним у мовчанні. Останньою до нього підійшла Тереза, яка рішуче порушила заборону. Згодом вона писала: "Добрий Папа такий старий, що його можна було б назвати мертвим. Він майже нічого не в силах сказати...".

Вікарій єпископа Байе, здивований і невдоволений, відразу втрутився: "Святійший Отче, це дитя бажає бути прийнятою в Кармель, але настоятелі зараз розглядають це питання".

Папа міг дати лише одину відповідь: "Ну що ж, дитя моє, вчини так, як вирішать настоятелі".

Тереза зробила останню спробу: "О, Святійший Отче, якби Ви сказали так, усі були б згідні!".

Папа пильно поглянув на неї і чітко та проникливо сказав: "Добре... Добре... Ти вступиш до монастиря, якщо цього хоче Бог". Тереза писала, що він дивився на неї пильним, пронизливим поглядом, який назавжди відобразився у її душі. Вона намагалася продовжити бесіду, але два охоронці запропонували їй встати; бачивши, що цього недостатньо, вони узяли дівчину за руки, підвели і всю в сльозах силоміць відвели геть. Коли її піднімали, Папа дав їй поцілувати свою руку і благословив її.

Ця подія здалася всім настільки незвичайною, що відгомони про неї можна знайти і у французькій пресі, яка здалека стежила за паломництвом.

Але формально жодного дозволу не було дано, і довга подорож здавалася марною. Проте в житті Терези вона мала вирішальне значення: до неї дівчина бачила священиків лише біля вівтаря або у сповідальні, а тут їй випала нагода познайомитися з багатьма з них і спостерігати їх поведінку в повсякденному житті (серед паломників було 75 духовних осіб).

Нам точно невідомо, що сталося (відомо лише те, що молодий французький священик - вікарій собору Святого Петра - привернув увагу всіх паломників своїми "ніжними турботами" про молодих сестер Мартен), але Тереза повернулася на батьківщину з переконанням, що молитися за душі священиків - один з найнасущніших обов`язків усіх, хто любить Церкву. "Я зрозуміла своє покликання в Італії", - скаже вона згодом. А на співбесіді, яка передувала складанню обітниць, вона так пояснила своє покликання в Кармель: "Я прийшла, аби рятувати душі і, перш за все, щоби молитися за священиків".

На противагу тому, чого можна було очікувати, як виняток було дозволено прийняти в монастир п`ятнадцятирічну дівчину. Місцевий настоятель ордена, пригнічений таким проханням, всупереч своїй волі сказав черницям пророчі слова: "Можна подумати, що від п`ятнадцятирічної дитини залежить мало не порятунок цієї общини!", а коли приніс їм дозвіл єпископа, незадоволено сказав: "Що ж, високоповажні сестри, нарешті ви можете співати Те Deum. Від імені єпископа я знайомлю вас з цією п`ятнадцятирічною дитиною, вступу якої ви так хотіли. Сподіваюся, що вона виконає ваші сподівання, але нагадую вам, що в іншому випадку відповідальність ляже лише на вас!".

Ніби навмисно, коли єпископ прибув на вхідну церемонію, він помилково замість того, щоб заспівати гімн, закликаючи на допомогу Святого Духа, почав співати подячний гімн Те Deum, чим дуже втішилась вся община. Так "дитина" виявилась у монастирі - монастирі строгого життя, обтяженого, на додаток, непростими проблемами.

У Лізьє містична краса і великодушність, які повинні були б панувати в Кармелі, частково втратили свій блиск: у духовному вихованні сестер намітився крен у бік перебільшеного моралізму і аскетизму з янсенистським забарвленням і помилковим уявленням про Бога як про Суддю, Якого треба вмилостивлювати невпинними молитвами та жертвами.

До цього треба додати, що монастирська община була бідна людськими та інтелектуальними даруваннями (сестри Мартен були в ній білими воронами), крім того, настоятелькою була жінка розумна, але самовладна, готова нав`язати як волю Божу будь-яку свою примху і свої мінливі настрої. Не було, нарешті, недостатку в зловживаннях і в боротьбі за владу, особливо тоді, коли наближався час виборів на монастирські посади. У місті говорили, що в цьому монастирі Тереза стане талісманом для общини і що саме тому її узяли, незважаючи на юний вік. Якщо це дійсно було так, Тереза прекрасно віддавала собі в цьому звіт.

Нічого несподіваного для себе вона в монастирі не знайшла: ще будучи у світі, вона багато про що здогадувалася:

"Ілюзії перших днів... Бог дарував мені милість: у мене їх не було. Я знайшла життя в монастирі таким самим, яким я його собі уявляла: жодна жертва не дивувала мене...". Проте лише Богові відомо, скільки труднощів випало на долю молодої черниці.

Це дозволило Терезі у всій повноті насолоджуватись благодаттю, відчуваючи, що її прийняли туди, куди побажав привести її Бог: "З якою глибокою радістю я повторювала ці слова: "назавжди, я тут назавжди!"".

Першим обов`язком Терези був обов`язок перед сестрами по крові: вона любила їх усім серцем, але не хотіла, щоб до неї відносилися як до молодшої сестрички, оточуючи її особливими турботами і роблячи їй поблажки. "Ми більше не у себе вдома", - повторювала їм Тереза і не робила жодного руху, не говорила ані слова крім того, що по Статуту було дозволено усім. Якщо вона і повинна була залишатися дитям, то хотіла залишатися ним лише для Бога, а не для того, щоб виражати свою прив`язаність до творінь. Настоятелька, незважаючи на усі її недоліки, була досить проникливою, і говорила, що зрілість Терези "відповідає зрілості тридцятирічної черниці".

Бог, зі свого боку, особливо опікувався маленькою Терезою, яка Йому довірилася: перший час її монастирського життя був незгладно відмічений скорботою, яка очистила її понад усяку міру, - важкою хворобою батька, хворобою принизливою, принижуючою, як здавалося, навіть його дочок. Очима, повними скорботи, дивилася на нього Тереза крізь ґрати під час тепер уже рідких відвідин у кімнаті для побачень. Через важку форму артеріосклерозу і сильних нападів уремії її батько був схожий на бідного божевільного, що робить дивні жести, схожі на неясні пророкування. Нарешті довелось поселити його у божевільню: для нього почалось сумне самітництво, а сестер Мартен стали називати "дочками божевільного": таке перешіптування вони чули навіть у монастирі, і ці слова були набагато жорстокішими, ніж це здаавлося тим, хто їх говорив.

Тереза писала: "Як глибокоповажне Лице Христа було затьмарене під час Страстей, так лице Його слуги повинне було затьмаритись у дні його скорботи".

Інколи її тато закривав обличчя, неначе усвідомлюючи своє приниження, і Тереза споглядала в нім таємницю Святого Обличчя Христа, в Якому, за словами Ісаї, "не було ні вигляду, ні величі".

Одного дня вона сказала хворому батьку: "Я постараюся бути твоєю славою, ставши великою святою", а враженим сестрам: "На небі навіть одна волосина з його сивини освітить нас!".

Усе майно батьківського будинку, де тепер нікого не залишилося, було продане: зникли і найдорожчі спогади. Лише дві речі потрапили у Кармель: домащній годинник, який віднині на хорах вибивав початок довгих медитацій, і крісло на коліщатках, яке належало хворому батьку і служило Терезі в останні місяці її життя.

Отже, в Кармелі Тереза "мала" жила двома таємницями: дитинством Ісуса (яке вимагає послуху і простого, довірливого віддання себе Богові) і Його Страстями (що вимагають сопричастя та жертви). Тому вона попросила дозволу називатися сестрою Терезою від Дитятка Ісуса і Святого Обличчя. На сам перед Дитинство. Йшлося про те, щоб "читати Євангеліє вимогливими очима дитини", поки сама Тереза не стала "живим ученням", "словом Божим" для нашого часу.

Отже, перш а все Тереза сильно перейнялася таємницею Дитинства Ісуса: Ісус - це втілене Слово Боже, але в латинській мові "дитина" етимологічно означає "той, що не уміє говорити; немовля".

Відповідно, на початку нашої віри лежить велика таємниця: Бог став дитям, що не уміє говорити, поклавши на нас, дорослих, обов`язок піклуватися про Нього, тому всі ми повинні вчитися в Його Матері Марії.

Як добре відомо усім матерям, коли в домі з`являєтьсядитина, це покладає на тих, хто її оточує нові обов`язки: дитя спить, і потрібно дотримувати тишу; дитина бавиться, і його гра - це важка праця, в якій йому потрібно допомагати і охороняти її; дитя плаче і потребує втіхи; дитині необхідна вся увага дорослої людини.

Г. У. фон Бальтазар писав: "Спати і бавитись - ось два заняття Слова (тобто Слова Божого, того, що став Дитям), що зачаровують Терезу з Лізьє. Подібно до справжньої матері, вона постійно дивувалася Дитиною і сприймала свої стосунки з Ним дуже природно і конкретно". Тереза вирішувала всі проблеми, що виникають у нас, дорослих людей, коли ми думаємо про Бога Всемогутньому (і вимагаємо від нього дуже багато і претендуємо на те, щоб Він нас прийняв, вислухав, виконав наші прохання, допоміг нам), - отже, Тереза вирішувала всі проблеми радикальним чином, споглядаючи таємницю Дитинства Ісуса: вона пропонувала себе Йому як іграшку, не дорогоцінну іграшку, до якої діти бояться навіть доторкнутись, але як іграшку найзвичайнішу, улюблену, яку вони можуть узяти і відкинути, притиснути до серця або відштовхнути ногою, а потім занепокоєно шукати. Тому коли Тереза страждає, вона страждає тому, що Немовля Ісус забуває про Свою іграшку, або раптом відкидає, або ламає її, щоб подивитись, що у неї всередині, і хто може сказати Йому: "Чому Ти так робиш?". Іграшка належить Йому. Немовля Ісус, Якому присвятила себе Тереза, бавиться м`ячиком (і часто далеко відкидає його), бавиться дзиґою (і часто підганяє дзиґу шнурком, щоб вона швидше крутилася), бавиться кеглями (цілиться в них і їх збиває), але потім, закінчивши гру, збирає усі Свої іграшки і притискає їх до серця.

Часто Дитятко Ісус "спить", і тоді потрібно зберігати мовчання, щоб не заважати Йому: "Коли Ісус засинає, багато хто тут, на землі, перестає служити Йому і вірити в Нього ", - пояснює свята.

Образи, якими користується Тереза, розповідаючи про своє життя, узяті з казкового, звичного і безтурботного світу дитинства; але ті, кому доводиться мати справу з дітьми (особливо матері), добре знають, наскільки цей світ, у той же час, серйозний та вимогливий.

Шануючи святе Дитинство Ісуса, Тереза несе щоденну працю, прагнучи залишитися дитиною.

Одного дня вона пояснила свою духовну програму таким чином:

"Залишатися дітьми перед Богом означає визнати свою власну нікчемність, чекати всього від милосердного Бога, як дитя чекає всього від батька. Не прагнути змінити свій стан у міру зростання... означає ніколи не приписувати самим собі свої добрі діла... і ніколи не впадати у відчай через свої гріхи, тому що діти часто падають, але вони надто малі, щоб сильно вдаритись".

Відволікаючись від образів, можна сказати, що йдеться про відмову від сприйняття християнського життя як ряду важливих обов`язків та драматичних ситуацій, що призводить до розчарування - якщо нам здається, що нас не оцінили гідно - або, навпаки, до комплексу неповноцінності - якщо ми самі виявилися не на висоті; радше ми повинні радісно і добровільно "вдатися до Бога, подібно до дитини, що без страху засинає на руках у батька".

Вдатися без страху означає визнати, що все засновано на усвідомленні нашої приналежності Богові, на впевненості у тому, що Він - наш Батько.

Так люди вчаться не розраховувати на свої власні досягнення, свої власні здібності, свої власні зусилля, свої власні заслуги. "Спляче дитя" - для християнського життя ключовий образ: він повинен позбавити нас всякої надії досягти спасіння самотужки, всякої впевненості у наших силах, всякого фарисейства, всякого духовного розрахунку та самолюбства.

Позитивний, "активний" аспект цього образу полягає, навпаки, у тому, що значення має лише любов, з якою людина віддає себе Богові. І якщо ця любов справжня, для того, щоб її виразити можна використовувати все, і з цієї точки зору кожна дрібниця надзвичайно важлива.

Для того, щоби показати свою любов до матері, дитина може подарувати їй одну зі своїх іграшок. Звичайно, матері іграшка не потрібна, до того ж купила її вона сама. Проте такий дарунок все-одно зворушує материнське серце і вона приймає його цілком серйозно і з великою радістю.

У нас є тисяча різних способів, щоб зробити те ж саме по відношенню до Бога: роблячи Йому тисячу маленьких подарунків, ми можемо повернути Йому те, що Він нам дав, і Бог приймає наші даруночки, надаючи їм нову цінність, - так встановлюються стосунки взаємної любові, яка триває усе життя.

Тому в житті Терези все стало надзвичайно серйозним і сповненим ніжності, коли на карту була поставлена любов: терпляче зносити надокучливий шум, який одна із сестер, непомітно для себе самої, виробляла під час молитви; не скаржитися, коли неуважна сусідка бризкає їй в обличчя брудною водою під час прання; покірно харчуватися залишками їжі, які їй подають, тому що ніхто більше не хоче їх їсти; ніколи не показувати, що мерзнеш, бо не можна бути малодушною перед Тим, Кого любиш; віддано і радісно впокорятися, навіть тоді, коли інстинктивно хочеться заперечити; поводитися так лагідно з украй неприємною сестрою, що їй здається, ніби вона особливо люблена; складати мантії, забуті іншими сестрами, - коротше кажучи, "невтрачати жодної маленької жертви, погляду, слова, користуючись кожною дрібницею і виконуючи її з любов`ю".

Безліч таких повсякденних дрібниць можуть зруйнувати людину, викликаючи у неї злість та сліпу покору, або ж зігріти навіть тих, хто їх не помічає, якщо ці дрібниці робити заради любові і з любов`ю. Так можна виправити навіть свої власні слабкості, непослідовність, легкі гріхи.

Тереза приймає навіть слабкість та гріх, не тому, що вони її не турбують (навпаки, вони засмучують її, як дитину засмучує її власна безпорадність), але тому, що вона незмінно відчуває себе маленькою, потребуючою допомоги, прощення, благодаті.

Саме ця звістка, принесена Терезою, вилікувала Церкву її часу від останніх симптомів янсенізму: щоби домогтися від людей добрих учинків не можна тільки вчити їх боятися Божої кари, а навпаки, потрібно, щоб вони подивляли любов, яка перевищує усі їхні заслуги.

За часів Терези деякі героїчні душі мали звичай приносити себе в жертву "Божественній Праведності, щоби стягнути на себе усю кару приготовану грішникам". Більше того, таке посвячення вважалось на Кармелі вершиною духовності.

У 22 роки Тереза попросила у своєї настоятельки дозволу принести себе в жертву Милосердній Божій Любові - любові, за її словами, "у тисячу разів вимогливішій, ніж праведність".

Вона сама склала формулу посвяти:

"Боже мій! Я бажаю любити Тебе і сіяти любов до Тебе, але я відчуваю своє безсилля і прошу Тебе бути моєю святістю.

На знак досконалої любові я приношу себе у жертву всепалення Твоїй милосердній любові і молю Тебе спалити мене до кінця..., щоб я стала мученицею Твоєї любові, о Боже мій!".

Тереза переконана, що коли Бог знаходить душі, що відкрилися Його любові, Він швидко спалює їх обпалюючим вогнем.

Парадоксально, але все це не означає, що Тереза переживала світлі і радісні відчуття. Більше того, її звичним станом був стан духовної сухості: вона була щаслива, проте лише тому, що любила Бога і знала, що Він любить її, хоча при цьому не переживала жодної радості.

Тим часом життя в монастиріпротікало без змін: внутрішньо прекрасне і ззовні убоге. Настоятелька за будь-яку ціну прагнула зберегти свою посаду і дуже сумувала, коли на неї вибрали сестру Терези (яку та колись називала своєю матір`ю). Тереза ж так і залишалася вічною послушницею, хоча їй доручили наставляти послушниць, які щойно вступили до монастиря. Одна стара черниця, якій Тереза допомагала в ризниці, називала її сестрою "Хай буде так", тому що та завжди зі всім погоджувалася. Однак усі знали, що у разі потреби вона уміла бути твердою.

У 23 роки Тереза захворіла сухотами: коли в ніч із Страсного Четверга на П`ятницю хвиля крові піднялася до її уст, вона витерла губи, зрозумівши, що це звістка про смерть, але принесла Богові жертву, вирішивши не запалювати лампу, щоб подивитися що з нею сталося. Вона дочекалася світанку і в Страсну П`ятницю принесла себе в жертву, вирішивши розділити з Христом Його Страсті. Так вона увійшла в морок Гетсиманського саду, де почалася її боротьба:

"Ісус допустив, щоби моя душа була охоплена якнайглибшою млою і щоби думка про небо, настільки для мене солодка, була лише джерелом боротьби та муки...

"Їй здавалося, що вона - серед грішників, невіруючих, особливо серед тих, хто втратив віру з власної вини, використавши Божу благодать для зла, і що вона чує хор глузливих голосів, які сповіщають їй, що над усім панує ніщо, порожнеча. Їй здавалося, що вона сидить "за столом грішників", де і повинна залишатися: "Господи, Твоя маленька дочка просить у Тебе вибачення за своїх братів; вона згідна їсти хліб скорботи, доки Ти цього хочеш, і дійсно не хоче встати з-за цього столу, за яким сидять грішники, перш ніж настане день, Тобою вказаний... Господи! Зволь забрати нас виправданими...

"Її згода сидіти "за столом безчестя", щоб і там був хто-небудь, хто любить Бога, тісно пов`язана з подіями, що відбувались у тогочасній Франції. Сьогодні ми знаємо, що відчуття Терези, ніби вона знаходиться між грішниками та безбожниками, мало під собою абсолютно реальну основу. Через дивний збіг обставин, про які тут було б надто довго розповідати, в останні місяці свого життя Тереза, на превеликий її жаль та жах, була особисто втягнена у гучний скандал, влаштований деякими антиклерикалами та масонами проти Церкви. Вони використовували навіть одну з її фотографій. Крім того, Тереза страждала тому, що провінціал ордена кармелітів, отець Гіацинт Луазон, найбільший проповідник свого часу, став розстригом: його позбавили сану, він одружився, став засновником християнської секти і був відлучений від Церкви. За нього Тереза прийняла своє останнє Причастя.

Вона ясно усвідомлювала, що відбувається в світі, в якому сціентизм вів жорстокі напади на віру, і відчула його диявольські чари. Вона говорила сестрі:

"Якби ти знала, які жахливі думки мене гнітять! Молися за мене невпинно, щоб я не слухала диявола, який хоче, аби я повірила його брехливим наклепам. У мій розум проникають думки найзапекліших матеріалістів: думка про те, що в майбутньому, завдяки поступовому прогресу, наука знайде природне пояснення всьому і ми остаточно дізнаємось причину всього сущого, а поки це загадка лише тому, що потрібно відкрити ще багато нового... О, мамусю, як можна плекати такі думки, коли так любиш милосердногог Бога! Але я приношу в жертву ці жорстокі страждання, щоб увірували бідні невіруючі; заради всіх, хто віддалився від церковного віровчення".

Отже, Тереза погодилася зануритись у той морок, який у Страсну П`ятницю зійшов на всю землю:

"Я бачу стіну, що піднялась до неба... Все зникло... Я вірю, тому що хочу вірити".

І вона носила на серці Символ віри, написаний на аркуші паперу її власною кров`ю.

Тим часом, підкорюючись наказу своєї настоятельки, Тереза дописувала - важко в це повірити! - свою автобіографію, розповідаючи про свій духовний шлях до повного розуміння того, якою є правдива милосердна любов. У своїй книзі Тереза розповідає нам про те, як вона остаточно відкрила сенс свого покликання на Кармелі.

Тереза розказує про великі та дуже різноманітні бажання, які завжди хвилювали її душу, аж до того дня, коли вона усвідомила, що Церква - це Тіло, в якому кожна людина є певним членом, і кожен з них виконує свою функцію, працюючи для загального блага. І в той же час Тереза дуже зраділа, зрозумівши, що Церква повинна мати також і серце, і що її покликання - бути в цьому серці, яке живить та підтримує "усі покликання": "В серці Церкви, моєї Матері, я буду любов`ю".

Тим часом хворобапрогресувала: сестри, які доглядали Терезу, почали поводитися з нею як з дитиною (хоча перші визнавали її духовну зрілість), і вона покірно приймала їхні турботи, знаючи, що її чекає останнє, найважче випробування: свідчити про істину свого вчення про "дорогу малих душ", перейшовши важкий шлях страждання і смерті.

Дитині не потрібно вчитися для того, щоб народитися, проте доросла людина, яка хоче залишитися дитиною перед Богом, повинна навчитися вмирати, неначе народжуючись знову.

Часами Терезу охоплювало занепокоєння: "Якою буде моя смерть?", "Я ніколи не навчусь помирати!". Вона відчувала, що випробування буде страшним: тіло її було виснажене хворобою, її мучив нестерпний біль, але настоятелька вирішила, що давати кармелітці морфій не обов`язково. Її легені були повністю зруйнованими і дихання сильно ускладнене (кисневої подушки тоді ще не існувало). Тіло Терези навіть фізично стало меншим (коли його вкладали утруну, медсестри сказали, що воно здається тілом дванадцятирічної дівчинки), а дихала вона насилу, як дитина, що тільки що з`явилося на світ. Вона була охоплена страхом:

"Якби ви знали, яка це мука, коли не можеш дихати!". "Якщо я задихатимуся, - говорила вона, - милосердний Бог дасть мені сили". "Кожне подих- це біль сильний, але все таки не настільки, щоб я кричала".

Дивлячись на образ Діви Марії, вона вигукувала:

"Пресвята Діво, ти знаєш, що я задихаюся!"; "Земного повітря мені вже не вистачає. Коли ж я вдихну небесного?".

В останні місяці життя її страждання все зростали, неначе море, яке затоплювало її з усіх боків, і вимагали від неї повністю, як хвора дитина, довіритися тим, хто її оточував:

- Я забула про себе саму, я не шукаю себе ні в чому".

"- В даний момент я живу лише стражданням".

"- Дітей не можна проклясти. Малих судитимуть надзвичайно м`яко. І цілком можна залишатися дітьми, навіть займаючи високі посади, навіть живучи дуже довго. Якби я прожила до 80 років, я ясно відчуваю, що залишилася б зовсім маленькою, як зараз".

Тим, хто запитував Терезу, чи її муки нестерпні, вона відповідала:

"Ні, я ще можу сказати милосердному Богові, що люблю Його, і вважаю, що цього досить".

"Сьогодні вночі мої сили вичерпалися: я попросила Пресвяту Діву взяти мою голову в свої руки, щоби перетерпіти біль".

Про свої страждання вона говорила: "Я люблю все, що посилає мені милосердний Бог". Коли хто-небудь хвалив її терпіння, вона заперечувала, ніби її не розуміли:

"Терпіння у мене ще не було ні на мить. Справа не в моєму терпінні... Люди завжди помиляються!".

Дитячий світ з його образами минулих часів залишався близьким для Терези, хоча вона невимовно страждала. Вона розповідала сестрам:

"Вперше, коли в лазареті (госпіталі) мені дали трохи винограду, я сказала Дитятку Ісусові: "Який солодкий виноград! Знаєш, я не розумію, чому Ти зволікаєш прийти за мною. Дивися - я теж як китиця винограду, і всі говорять, що така зріла!"".

Одного дня сестра, яка доглядала Терезу, думаючи, що та спить, сказала іншій монахині: "Вона дуже втомилася". Тереза почула ці слова, а потім розповідала:

"Я думала про себе: це чиста правда! так і є. Справді, я схожа на втомленого, змученого подорожнього, який, досягнувши мети свого шляху, кидається на землю. Але я кидаюся в обійми милосердного Бога".

Саме так з нею і сталося. Її агонія була довгою і болісною. Її сестра згодомм розповідала:

"Жахливий хрип роздирав їй груди. Її обличчя налилося кров`ю, руки посиніли, ноги були холодні, як лід; вона тремтіла всім тілом".

Це тривало декілька годин. До вечора вона обернулася до настоятельки і сказала їй:

"Матінко, адже це вже агонія?... Адже я вже помираю?".

Настоятелька відповіла їй, що це вже агонія, але що благий Бог може ще продовжити її.

Тереза відповіла: "Тоді... хай... хай... О! Я не хотіла б, щоби скоротився час страждань...".

Потім, дивлячись на своє розп`яття, вона сказала: "Я люблю Його! Боже, я Тебе люблю!".

Її голова відкинулася назад, погляд, сповнений невимовного щастя, зупинився трохи вище над фігуркою Пресвятої Діви Марії. Цей погляд тривав приблизно стільки, скільки потрібно, щоб прочитати одне Вірую. Потім її душа відійшла на небеса. Світ отримав свою "маленьку святу".

У червні 1980 року, коли Іван Павло II зробив паломництво в Лізьє, він сказав:

"Подякуємо св. Терезі з Лізьє. Подякуємо їй за просту і чисту красу, яка через неї з`явилася Церкві і світу. Ця краса чарує нас, навіть якщо ми знаємо, що дорога до неї була важкою і повною страждань... Але прекрасне існує тому, що чарує нас працею. Найважливішою працею, завдяки якій людина пізнає таємницю свого людського єства".

Антоніо Сікарі "Портрети Святих"

Джерело: сhristusimperat.org



Назад