У тиврівському санктуарії сьогодні об 11.00 розпочалась Свята Меса та спільна молитва паломників з усієї України за постраждалих та мучеників у ХХ столітті. Святкову Євхаристію очолив архієпископ Мечислав Мокшицький, який у своєму слові до вірних заохотив дякувати за дар віри та подвиг мучеників.
Шановні Отці та Богопосвячені Особи!
Дорогі семінаристи Львівської Семінарії!
Улюблені Брати і Сестри!
В першому читанні з Книги Одкровення ми почули свідчення про християн, які загинули мученицькою смертю за віру. Святий Йоан побачив їх і з захопленням запитав про цей великий натовп, що стояв перед престолом Агнця: хто вони?
Тоді він почув у відповідь: „Це ті, що прийшли з великого утиску і випрали свій одяг і вибілили його у Крові Агнця. Тому вони перебувають перед престолом Бога і служать Йому день і ніч у храмі Його”.
Ця візія спасенних постає сьогодні перед нашими очима і усвідомлює нам велику правду про те, що Церква, не зважаючи на минаючі століття, все ще будується на крові мучеників, які від першого століття, тобто апостольських часів аж до сьогодні, стають наріжним каменем, на якому будується віра.
Так було, і так є до тепер.
Адже і сьогодні триває переслідування християн, про що ми постійно чуємо в засобах масової інформації. Відбуваються вони на фоні ширшого контексту ескалації насилала і агресії у світі. Ґвалт і насилля проявляється всюди, де зневажається гідність людини, де її змушують до якихось невластивих способів життя і поведінки, суспільного ладу, віросповідання, або ж коли її змушують відмовитися від того, що їй по праву належить.
Для нашої Церкви таким жорстоким часом переслідувань були недавні часи комуністичної влади. Складно порахувати скільки мучеників зродила наша спільнота у ті часи. Але можемо з впевненістю сказати, що в цьому апокаліптичному натовпі знаходяться сотні священиків, богопосвячених осіб, тисячі чоловіків і жінок, для яких віра та її визнавання стало важливішим ніж земне життя. Вони дійшли до кінця, і їх визнав Ісус Христос як своїх перед Отцем.
Тут, у Тиврові маємо особливе місце пам’яті про їхній подвиг. Тут, у Тиврові, всі вони стають перед престолом Агнця. Тут, у Тиврові, ми всі, які живемо вірою, маємо особливе місце, де дякуємо їм за те, що вони були вірними аж до кінця. Вони проклали дорогу до свободи релігійного життя, яку маємо сьогодні.
З великим переконанням хочу сказати, що кожний католик України повинен прибути сюди і дякувати за фундамент віри, який звела їх мученицька смерть. Тут можна зрозуміти, якою складною і повною страждань на протязі десятиліть була дорога Церкви до свободи, якої тридцяту річницю ми відзначаємо у цьому році.
Дорогі Брати і Сестри!
Страждання Церкви Христової тривають і сьогодні. Адже зло увесь час бореться з Богом, нападаючи на тих, хто вірує в Нього.
Переслідування набирає різних форм: від насмішок та усунення з політичної сфери аж до вбивства. Європейський континент, який після падіння Римської Імперії був відбудованим під прапором Хреста, сьогодні відмежовують від його християнського коріння, від його тотожності і культури. Хрест Спасителя та інші християнські символи на сьогодні заборонені в деяких країнах Європи. Щораз частіше відбуваються профанації місць культу та кладовищ.
В сучасній історії є також багато прикладів масового переслідування християн. Як зазначають звіти папського фонду Допомога Церкві в потребі, близько ста двадцяти країн світу потерпають від посягання на релігійну свободу, а в двадцятьох країнах ця ситуація є надзвичай драматичною. Щороку в жорстокий спосіб гине близько двохсот тисяч християн. Єдиною причиною їхньої загибелі є визнавання ними віри в Христа.
Доля християн та їхня присутність в Іраку, Сирії, північних штатах Нігерії, Єгипту все ще перебуває під загрозою. На очах всього світу фундаменталісти вирізають сповідників Христа, прибивають їх до хрестів, катують і вчиняють ритуальні страти. Дванадцять років тому лише в Іраку проживав один мільйон чотириста п’ятдесят тисяч християн; на сьогодні їх не більше ста тисяч. Архієпископ Мосулу в серпні дві тисячі чотирнадцятого року передав папі інформацію про те, що після тисяча чотирьохсот років існування його дієцезії, припинила своє існування християнська спільнота. Може незабаром про подібне почуємо в Алеппо в Сирії чи з інших місць, де жорстоко нищиться християнство.
Болісно також чути про жорстокі переслідування і вбивства місіонерів, які найчастіше працюють і свідчать про Христа серед найбідніших мешканців планети. Статистика звітує про те, що кожного року гине біла п’ятдесяти католицьких місіонерів – священиків, богопосвячених та мирян.
Така сучасна реальність. Христос заважає сьогодні багатьом людям і організаціям.
Питання: чому?
Бо Він є Любов’ю, а ненависть не приймає Любові, не зносить її, прагне знищити, щоб заволодіти людськими серцями і умами.
Що ж робити?
Відповідь на це питання чуємо в сьогоднішньому уривку Євангелія: „Воістину, воістину кажу вам: якщо зерно пшениці, впавши на землю, не вмре, воно залишиться одне. Якщо ж умре, - принесе багато плоду”.
Як сьогодні в Україні ми маємо розуміти ці слова?
Як бути зерном, про яке говорить Ісус?
Святий Йоан Павло ІІ говорив, що сьогодні треба більше свідчення віри, ніж жертви з життя. Часами йдеться про звичайні справи: наша молитва в храмі, знак хреста, розарій в руках, оборона справ віри в наших розмовах. І католиком не можна бути лише в костелі. Ним треба бути всюди. Ми стаємо євангелським зерном через свідчення нашого життя.
Улюблені у Христі Брати і Сестри!
Недавно проходила акція, яку зініціювали миряни: „Не соромлюся Ісуса”. В неї включилося багато знаменитих і звичайних людей, які в Христі вбачають свою Дорогу, Істину і Життя.
Згадую цю акцію саме тут, у місці пам’яті мучеників за віру, щоб ми не соромилися Ісуса. Щоб ми в повсякденному житті відважно визнавали нашу віру.
Це й наш обов’язок перед тими, чию пам’ять вшановуємо на цьому місці, в цьому храмі. Ми не можемо забути про їхні страждання і їхню відвагу. Не можемо не говорити про них. Це наш обов’язок на сьогодні і на майбутнє Церкви в Україні.
Нехай вони, які вже стоять перед Божим престолом, заступаються за нами. Амінь.