Новини

Назад

Отець Сергій Різник про досвід місійного служіння і розпізнання покликання.

: 165 2020-05-06 13:11:58

"Немає більшої радості аніж жити за покликанням"

-Коли у вас вперше з`явилися думки проте аби стати священиком ? Дитяча мрія чи раптове рішення?

Це не була ані дитяча мрія ані дитяче рішення , я пішов в семінарію вже у досить зрілому віці . Вперше до католицької церкви я прийшов у віці 25 років ,церква стала для мене родиною я знайшов багато друзів серед священників , сестер. Вони були для мене прикладом і я запитував себе чи зміг би я бути таким як вони . Були думки про те аби піти в монастир, і бути простим монахом . Після свого навернення я дуже багато молився , кожного дня ходив до церкви і коли мене запитували чи хочу я бути священником я відповідав що не маю такого прагнення ,але це рішення все ж таки вступити до семінарії прийшло якось само собою . Коли я йшов паломництвом до Бердичева то молився про це розпізнавання і після паломництва утвердився в цьому прагненні піти до семінарії .

- Перед тим як Ви твердо вирішили піти до семінарії ,чи мали якісь інші плани на майбутнє ?

Звичайно що мав , я вже закінчився училище і працював ,були якісь плани на життя, але після того як Бог ввійшов в моє життя це все змінилося .Навіть не думаючи про це аби стати священиком я все одно вирішив ,що присвячу своє життя Богу . Більше я себе бачив людиною самотньою або монахом.

- Чи були моменти сумнівів ?

В житті кожної людини є моменти сумнівів . Час семінарії це є 7 років щоби подумати . Гадаю добре ,що приходять сумніви ,адже якби їх не було можна було б бути таким самовпевненим .Можна бути впевненим в Бозі, але не впевненим в собі .

- Що найбільше запам`яталося з семінарійного життя ?

Ці 7 років семінарійного життя пролетіли дуже швидко . Звичайно на початках було важко. З семінарійних часів маю дуже добрих друзів і мабуть це найбільше ,що мені запам`яталося це дружба і друзі з якими ми переживали різні трудності і радощі і мабуть це є найважливіше з семінарійного життя .

- Які слова були написані на приміційному образі і чому саме ?

На приміційному образі писало: " Вірність Христа - вірність священника " . 2009 рік папа Бенедикт оголосив як рік священства , і ця фраза була гаслом цього року і я вирішив написати її і на своєму приміційному образку .

- Чого боїтеся в священстві/ з якими труднощами зустрічались ?

Мабуть найбільше боюся самого себе і самовпевненості тому що ,кажуть на початку свого священичого життя священик це такий ідеаліст який хоче врятувати весь світ , пізніше свою парафію ,а пізніше усвідомлює що потрібно спасти хоча б самого себе .

Усвідомлюю собі свої слабкості як людини і довіряю це все Ісусові .

- В який саме момент свого священства Ви зрозуміли ,що хочете поїхати на місії ?

Це сталося ще тоді коли я був у семінарії ,мене і отця Юрія до Казахстану священник який колись працював у нашій родинній парафії вікарієм . Коли він там працював ,ми вже були в семінарії , він запросив нас до себе . Ми поїхали , більшість священників які там працювали були родом з Польщі які теж працювали колись на Україні ,вони казали що нам українцям які жили в радянському союзі простіше зрозуміти цих людей які там живуть . І я собі подумав що перешкод як таких для мене немає ,адже російську мову знаю з дитинства, і подумав що якщо я все ж стану священником то поїду принаймні на кілька років працювати до Казахстану .

Бог дав що я є священником і була така постійно думка що буду просити єпископа аби відпустив мене працювати у Казахстан . Звичайно розумів ,що одразу після свячень мене ніхто не відпустить ,думав що декілька років ще попрацюю тут . Коли я був вікарієм у Львівській катедрі дізнався що один єпископ шукає отців для роботи в Казахстані ,я зав`язав із ним контакт ,мені не було різниці в якій частині Казахстану працювати . Я пішов на розмову до нашого архієпископа ,бо знав що мене хочуть відправити на навчання, і хотів попросити щоб аби замість навчання поїдати у Казахстан . Але архієпископ прийняв інше рішення .

- Що можете сказати про цей досвід ?

Перш за все це зовсім інші умови праці ,ніж в нас на Україні .

По-перше тому що це мусульманська держава, християн там не великий відсоток ,а християн-католиків ще менший ,не великі парафії , мала кількість людей для яких потрібно служити і перш за все бути для них пастирем . Вони є набагато в гірших умовах ніж ми священники чи сестри ,які там працюємо ,адже ми живемо в своєму звичайному середовищі серед "своїх" ,а вони щодня йдуть на роботу , йдуть до школи,туди де їх не розуміють і можуть з їхньої віри насміхатись , може бути їм важко признатися до своєї віри і це для них набагато більший виклик ніж для нас священників ,тому ми завжди маємо бути для них такою підтримкою . Багато чого вчусь і від цих людей також .

Один чоловік який живе в Казахстані, казав що коли він почав ходити до церкви йому було 12 років ,і коли друзі запитували його куди він йде чи питались чи він ходить до церкви, дуже важко признаватись до цього коли ти живеш в такому середовищі .

Знаю що ми священники і сестри потрібні там цим людям ,навіть наша звичайна присутність серед них і молитва .

Джерело: Римсько-католицька Церква Львів-Сихів



Назад