Новини

Назад

Гусятинський храм. «Будемо робити, а Бог допоможе»

: 305 2019-04-23 19:26:43

Дев’ять років тому храм св.Антонія Падуанського, що в Гусятині (Тернопільська область), відзначив ювілей — 400 років від дня заснування.

Що він пережив за цей період — неважко уявити…Як і переважна більшість католицьких храмів, він був «перепрофільований» у радянські часи, зазнав руйнації. «А з 2014 року розпочалися інтенсивні ремонтно-реставраційні роботи з відновлення храму». Ці слова я почула від настоятеля парафії о.Михайла Багінського OFM.

«Контакт із землею»

Отець Михайло зустрів мене в робочому одязі, адже він не тільки керує процесом реставрації храму, а й бере у ній безпосередню участь. В Гусятині служить з 2013 року.

— Я був призначений до парафії, де дуже багато відповідальної роботи, мета якої — врятувати цей храм від руйнування, що тривало довгі роки. Але за радянських часів мала місце трохи дивна історія, тому що зазвичай тоді руйнували, а не відновлювали. На початку сімдесятих починається… реставрація цього храму. В 1975 році зробили верхню частину даху. Замість фронтонів, які були, побудували свої, «радянські». У документах вказано, що в храмі мав бути концертно-виставочний зал. Ззовні його перебудовували так, щоб він не виглядав як храм.

Але ми знаходимося на заході країни, все ж таки тут радянська влада менше шкоди завдала вірі людей. Тут більше віруючих і, мабуть, хтось із керівників порушив питання про відновлення храму. Саме завдяки цьому відновленню храм узагалі врятувався.

Ззовні його мусили робити як концертно-виставковий зал, але всередині… Можна побачити: там є арки, і на тих арках — ангелочки. Їх встановлювали на те саме місце, де вони були. Можливо, Божа людина керувала тими ремонтними роботами. А оскільки це храм святого Антонія з Падуї, то я думаю, що це — чудо святого Антонія. Святий Антоній хотів, щоб цей храм залишився храмом, і всілякими способами робив, щоб він уцілів. Я певен, що Божа рука через святого Антонія діяла…

— Мабуть, і зараз не обходиться без чудес вашого святого?

— Так, під час ремонтних робіт було багато маленьких чи великих чудес святого Антонія. Щоб розпочати ремонтні роботи, треба було весь верх розібрати, до стін, а тоді вже будувати фронтони, які були колись. Це дуже велика, масштабна робота, яка вимагає великих коштів. Але на такий масштаб грошей, почасти вже зібраних попереднім настоятелем, не вистачало. Звісно, абсурдно було починати роботу з фінансами, які були, знаючи, що їх забракне. Але цікаво, що в той самий час було відчуття спокою: будемо робити, а Бог допоможе, святий Антоній потурбується про нас. І справді, так виходило, що, здається, все — більше вже грошей нема; а потім завжди з’являвся якийсь добродій і давав кошти на наступний етап робіт. І так весь час.

Навіть ще таке чудо було. Сталося, що для розрахунку з працівниками забракло ста гривень. І я думаю, де їх узяти… І тільки одне залишається: скарбонка святого Антонія. А до цієї пори такої суми там не було. Підхожу… кажу: «Святий Антонію, зроби так, щоб тут було сто гривень!» Відкриваю коробочку — лежать сто гривень.

…Кошти на ремонт ми збираємо в самому Гусятині та в околицях. Просимо по Україні й за кордоном, подаємо в різні засоби масової інформації. Також нас запрошують на реколекції в Україні та за кордоном. І подібно до того, як люди їдуть, щоб заробити на свій дім, так і ми їдемо, щоб заробити кошти на відновлення храму — адже це Божий Дім.

— Можна сказати, що вже більше зроблено, чи більше залишається зробити?

— Найважчу, найважливішу роботу, якої не можна було відкладати, ми вже виконали: зробили дах. Далі вже по змозі. Є кошти, наприклад, на одну стіну, — робимо одну стіну… Краще зробити метр, а не два, але добре. Хотілося б, звісно, швидше зробити. Ми, священики, довго на одній парафії не служимо, маємо каденцію, тому так важливо чимшвидше це зробити, бо так практичніше і краще — щоб одні руки почали роботу, одні руки й закінчили її.

— Як кажуть, церква — це не тільки стіни, але й люди. І треба розбудовувати не тільки храм, але й спільноту…

— Так, у кожному храмі найважливіше — це спільнота, але вона зразу «з неба» не береться. Церква має служити для духовності, для розвитку людини, і Церква має будувати суспільство, державу. Римо-Католицька Церква в Україні має служити для того, щоб будувати Українську державу. І коли вона виконує цю мету, вона будує Божий народ.

Ми говоримо «Боже царство», але часом чекаємо, що воно десь… там. Але Боже царство — це має бути Боже життя тут, на землі. А щоб було Боже життя на землі, не повинно бути такого суспільства, де люди одне на одного дивляться як на ворога. Для того Ісус Христос пролив кров, щоб нас поєднати, щоб ми мали одну кров. Це кров Христова, вона єднає всіх в одну родину, одну спільноту. Або, як по-земному сказати: «в одну державу».

Життя парафії — таке саме, як має бути в сім’ї: треба вкладати, працювати. Маємо серед парафіян помічників, волонтерів, які кожен день приходять допомагати у ремонті храму. Тому багато робіт виконуємо своїми силами.

В нашій спільноті більше людей середнього віку. Але, звісно, ми з отцем Полікарпом проводимо катехизацію — є у нас три дитячі групи і одна молодіжна. Було б добре, якби у нас працювали й сестри, але треба мати умови для проживання, а в нас їх немає. Один священик живе в кімнаті біля сакристії, другий — у сакристії. Є монастир, майже зруйнований та ще й не відданий нам. Але ж спочатку треба відбудувати дім для Бога, а потім — для себе.

— Чи є щось таке, що заважає Вам у служінні?

— Навіть не можу сказати…

— А ремонт храму?

— Для розвитку життя парафії, для її будови це допомагає, тому що в праці людина пізнається, пізнаються парафіяни. Зазвичай може бути багато лицемірства, а в праці це розпізнається.

— Тож можна сказати, що ремонт — це благо?

— З одного боку… Але для більш активної парафіяльної діяльності він, скоріше, перешкоджає, бо дуже багато треба віддавати зусиль на ремонтні справи, з ранку до ночі… Замість того, щоби більше приділити часу молитві, читанню, організувати парафіяльні виїзди, мусиш обмежуватися, робити вибір — або одне, або інше. Ремонтні роботи заважають, тому що, коли кудись запрошують, мусиш відмовляти. Коли є будова, треба бути на місці, бо кожен день з’являється щось нове і потрібно приймати рішення.

— А що приносить найбільше задоволення? У Вас нелегке служіння, воно відрізняється від служіння тих, кому не потрібно ремонтувати храм…

— Людина має все робити добровільно і свідомо. Тоді вона це робить з любов’ю, бачить плоди своєї власної праці й отримує задоволення. Ми, священики, як чоловіки, мусимо бачити плоди своєї праці, до яких можна доторкнутися. Часом у нас, священиків, може бути криза. Ось є праця духовна… Працюєш, працюєш, виснажуєшся, а результатів часто зразу не видно. Треба вірити, що вони є, але ж їх не видно! І може до того дійти, що змучуєшся — і приходить криза. Кажеш: «Даремне моє таке покликання…» Тому має бути щось конкретне, до чого треба йти, фізична праця. Іншими словами, контакт із землею. Ось у монастирях завжди були городи: ти посадив овочі й бачиш, як вони ростуть, тішишся цим. А потім цей врожай служить спільноті… Коли триває ремонт, треба брати себе в руки, не ледачкувати. Але, власне, всюди є якась робота, навіть там, де все готове. Можна, наприклад, пройти по території та поприбирати. Треба шукати фізичної роботи і знати, що вона потрібна для мого життя. І якщо її виконувати, не буде криз.

«Я захопився святим Франциском…»

— Як і чому Ви стали саме францисканцем?

— До ордену я вступив у 1995 році. Зараз різні ордени організовують реколекції для хлопців, для розпізнання покликань. А раніше на вибір багато впливало те, який священик служить у твоїй парафії. Бог і свою справу робив, звичайно…

Я сам із Полонного, що на Хмельниччині, і в моїй парафії служили і служать францисканці. Моїм настоятелем був теперішній єпископ Станіслав Широкорадюк OFM. І коли думаю, чому з’явилося покликання бути священиком, францисканцем… А тому, що в ті часи дивився на свого настоятеля. Я захопився святим Франциском, дивлячись на отця Станіслава. Він був на початку один, пізніше мав священиків-помічників, а потрібно було кілька районів об’їжджати — багато було парафій. Коли бачили, що наш настоятель потребує допомоги, з’являлося бажання допомогти йому. Коли були міністрантами, ми за ним чергою ходили, щоб узяв нас по парафіях поїхати, — валізу понести, псалом заспівати, читання прочитати. На жаль, сьогоднішніх міністрантів це не сильно цікавить. Часто невідомо, чим їх зацікавити, бо є інтернет — і все в кишені…

І зараз прикладом для мене є мій колишній настоятель. Він як прийшов у Полонне, відразу почав відновлення храмів навколо. День за днем, постійно бував на будовах, і то на кількох «точках», — а це дуже важко… —

Чим приваблює Вас францисканська харизма?

— Люди бачать фанатизм святого Франциска з Ассизі в його слідуванні за Христом — у простоті, без пафосу. Був багатим, а стає бідним — хотів пізнати, як це. Треба просто хліба попросити — і буде негативна відповідь, і як я тоді поведуся?.. На мене будуть плювати, відкидати, — і як я на це буду реагувати? Хто був другом, ставав ворогом. Чи буду я реагувати з любов’ю? Це таке вдосконалення… І ще — мій зв’язок зі святим Франциском такий. Він почув голос: «Іди й відбудуй Мою Церкву». Сьогодні інтерпретують так, що це не в сенсі будувати храми, ремонтувати, а насамперед будувати живу Церкву. Але щоб будувати спільноту, потрібно мати й щось над головою. Це має йти в парі.

— Вам пощастило двічі — будувати і храм, і спільноту.

— Позиція святого Франциска мене особисто надихала і зміцнювала. Багато хто навіть не думав, побачивши цей храм, що його вдасться відремонтувати. Брав страх, що це взагалі неможливо. Особисто мене страх не брав. Якщо не буде коштів — берешся і робиш сам. Багато й економиться, коли робиться своїми силами. А коли грошей взагалі нема, просиш. Як Франциск… Претензій не висував, встав, узяв камінчик, поклав його на розчин, подивився, чи він ліг рівно, гарно, міцно. Ось так просто він відбудовував. І коли людина знає, як складати камінчик до камінчика, то буде знати, як будується жива спільнота, як складати у цій спільноті людину до людини. Бо спільнота сама собою не складеться…

…Перше враження від храму святого Антонія — приголомшливе. Це не стихія і не час — це люди зробили… Люди, які забули Бога. Майже нічого не збереглося з часів, коли храм був храмом. Але те, що збереглося… Це хрест, який за радянських часів переховували в церкві святого Онуфрія, що неподалік. Це мощі святого Антонія. Є образ святого Антонія, стара монстранція, хоругва, але знаходяться вони в Польщі, в Оборніках Сльонських. Люди, втікаючи від переслідувань, забрали їх із собою. Фрагменти фресок під тиньком — в усьому храмі колись стіни були у фресках… На підставі фрагментів тепер можна буде їх відтворювати.

При вході до храму є знищені, через завалення фронтону в радянські часи, кам’яні фігури Богородиці, святого Антонія, святих Петра і Павла та інші. Але є вже дві копії скульптур Богородиці та святого Антонія, які очікують, коли зможуть зайняти належні їм місця на відновленому фронтоні. У внутрішній частині подвір’я на стінах збереглися сліди від куль, там розстрілювали людей — у це важко повірити, але в храмі була також катівня НКВС…

Так, тяжке минуле нагадує про себе на кожному кроці, але ж і у відродженні храму немає сумнівів.

Реквізити для пожертв через систему ПриватБанк

Для тих, хто бажає допомогти у відновленні та збереженні храму св. Антонія в Гусятині, відкрито благодійний рахунок на ім’я настоятеля храму о. Михайла Багінського OFM.

Добровільну пожертву можна скласти на № картки ПриватБанку:

5168 7422 0513 2867 (гривні)

IBAN: UA 593 0529 9000 5168 7420 1258 6289 (євро)

IBAN: UA 613 0529 9000 4731 2171 0264 5833 (долари)

Одержувач: Багінський Петро

Після пожертви просимо поінформувати на е-mail husiatyn@ofm.org.uaдля запису в книгу доброчинців, за яких щовівторка, вшановуючи св. Антонія, звершується Служба Божа про здоров’я та благословення.

Якщо бажаєте допомогти в інший спосіб, просимо звертатись за телефоном:

Тел./факс: (+38-03557) 2-25-93 E-mail: husiatyn@ofm.org.ua

Ірина Голяєва

Джерело: CREDO

 

 



Назад