Новини

Назад

Церкві потрібні хороші священики, а не статисти

: 3524 2016-03-05 09:55:14

Сучасна Церква переживає кризу покликань. Великий галасливий світ рясніє пропозиціями різних можливостей, агітує жити «на повну», не обмежувати себе і брати від життя все. Як не прикро, але більшість молодих людей, йдучи за яскравими рекламними слоганами, на жаль, не знають, що за все це треба буде згодом «заплатити» і ціною буде порожнеча, внутрішній неспокій та психологічний дискомфорт.

За всім тим галасом і шумом сучасного світу можна і не почути тихого Голосу, що кличе в особливий спосіб жити у цьому світі, але не належати йому, не бути зневоленим та пригніченим, йти шляхом віри, нести надію та проповідувати любов.

Люди, які свого часу почули той голос Бога і відгукнулися на нього, а зараз мають ще одну надважливу місію, яку гідно і сумлінно виконують – виховують майбутніх священиків, формують їхні характери і вчать бути духовними лідерами, завдяки яким люди віднайдуть Бога і шлях до спасіння.

Ректор Вищої духовної семінарії Львівської архидієцезії о. Пьотр Бжескі, префект о. Петро Дохтич та духовний отець семінарії о. Віталій Буковський розповідають про те, як виховати доброго священика, як не спокуситися на кількість, нехтуючи якістю формації майбутніх душ пастирів, та про свою роль у духовному проводі молодих людей.

Нинішні семінаристи — це молоді люди, які не пам’ятають часів, коли Католицька Церква була заборонена, не функціонувала жодна семінарія, священики вчилися та висвячувалися підпільно і за віру висилали на Сибір. Але ті часи створили також певні прогалини у свідомості та знаннях звичайних мирян, які не знають до кінця, чого ще крім молитов та літургійних обрядів вчать в семінарії майбутніх священиків. Розкажіть, будь ласка, проте на чому полягає формація семінаристів?

Отець Віталій Буковський, духовний отець: Семінарійна формація полягає на тому, щоб підготувати кандидата до свідомого прийняття рішення: чи хоче він бути священиком і прийняття на себе цієї відповідальності.

Цей процес включає в себе два види формації: зовнішню – це дисципліна і порядок, послух, податливість на формування в собі священика – за це відповідають отець ректор та отець префект та внутрішня – її мета духовно підготувати кандидата до прийняття рішення, допомогти сформувати внутрішній стержень, щоб провадити за собою інших людей до духовного зростання – і це завдання виконують духовні отці.

Взагалі, основним і першим форматором є Господь, а далі вже ті особи, які Йому допомагають і спрямовують кандидатів у правильному напрямку. Це такий ідеал, до якого ми тут прагнемо. Так має бути. В семінаріях, згідно з останніми вказівками Конгрегації виховання духовенства є так, що першою такою особою, яка за це відповідає є ректор – він приймає кандидата, дивиться на його зовнішню готовність; наступними відповідальними особами, які допомагають у формуванні кандидата є духовні отці – так звані духівники. Чому у множині? Бо їх має бути принаймні двоє, щоб був вибір, щоб кожен кандидат мав можливість вибрати когось, хто буде йому чимось близький: характером, темпераментом, адже духівник повинен товаришувати своїм підопічним. В нашій семінарії ідеальне співвідношення духівників та кандидатів.

 

Яке головне завдання повинен поставити перед собою кандидат до семінарії, щоб успішно дійти до свячень?

Кожен, хто приходить до семінарії має перед собою завдання позбутись світського способу мислення. Це поступовий і часом тривалий процес, але за 7 років семінарійної формації кандидат повинен зробити велику духовну роботу – збільшити життя молитви і піддатися духовному керівництву того, хто буде вести його дорогою розпізнання свого покликання. І ця духовна сфера залишається у таємниці – зустрічі, розмови, сповіді. Духівники повинні сприяти тому, щоб семінаристи полюбили молитву, зрозуміли її сенс, також осягнули такий рівень аскетизму, який буде дозволяти їм гідно приймати хрести, бути готовими до зречень, а також вміли розпізнати чи вони справді йдуть дорогою свого покликання.

 

Нерідко кандидати залишають семінарію, тому що їхні очікування, часто завищені та ідеалізовані, не витримують зустрічі із реальністю. Як у таких випадках повинні діяти наставники? І хто тут більший має вплив – духівник чи ректор?

Отець Віталій Буковський: Покликання зазвичай має два виміри – духовний поклик і приклад реальних людей. Звичайно, що можна мати, опираючись на власні ідеали, якісь завищені очікування, але реалії нашої держави загалом і кожної парафії зокрема не дуже сприяють відірваності від реальності. Але якщо вже хтось такий приходить, то за якийсь час розуміє, що всі ми люди, зі своїми недоліками, можливо, і вадами, але працюємо над собою, трудимося над подоланням своїх слабкостей. Звісно, трапляються такі ідеалісти, які не можуть прийняти дійсний стан речей і йдуть. Але переконувати їх у протилежному немає сенсу – такі люди будуть у пошуку надуманих ідеалів до тих пір, поки не почнуть приймати реальність.

Всі ми походимо з різних родин, які у більшості своїй неідеальні, і парафії неідеальні, і життя неідеальне. Але це не означає, що все погано – треба навчитися приймати життя і людей такими, якими вони є, і сприяти в міру своїх можливостей, щоб всі і все довкола нас ставали кращими.

Отець Пьотр Бжескі: Ми тут лише три роки працюємо, але наш досвід показує, що людина, яка має таку проблему, найчастіше себе в семінарії так і не знаходить. У нас був випадок, коли після трьох тижнів людина прийняла рішення, що тут лише саме згіршення, тому пішов до іншої семінарії, де витримав два тижні, тоді — ще одна семінарія і властиво людина так себе ніде і не знайшла. Такі люди не вміють приймати світ і себе з добрими і поганими сторонами, не хочуть розуміти, що потрібна праця та зусилля, щоб щось змінилося. Не варто відразу перекреслювати все через те, що воно не відповідає високим ідеалам.

Я це так трохи порівнюю до вівтарної служби: зголошуються хлопці 3-4 класу до настоятеля, мріють прислуговувати під час Меси, але вже через три тижні парох бачить чи будуть це справжні міністр анти, чи лише статисти. І ми також хочемо мати справжніх священиків, а не статистів. Що ж з того, що ми його запишемо «отець такий-то», якщо ані віряни, ані Церква не буде мати з нього користі.

 

Криза покликань у Церкві очевидна. Душпастирів бракує. Чи не виникає у зв’язку з тим спокуси знехтувати якістю, на користь кількості?

Отець Петро Дохтич, префект семінарії: Я добре пам’ятаю ті часи, коли сам вчився в семінарії і наш ректор, кардинал Мар’ян  Яворський, завжди наголошував на тому, що потрібно ставить на якість, а не кількість. Йому залежало на тому, щоб в нашій архидієцезії працювали добрі священики, нехай їх буде менше, але нехай будуть достойними душпастирями. Цю точку зору також розділяє архиєпископ Мокшицький і нагадує нам, що наше завдання — дати Церкві гідних священиків.

Звичайно, можна і треба працювати над кожним семінаристом – надати йому всі шанси і можливості для формування і навчання, ми всі тут маємо щодо них цей обов’язок і робимо все, що в наших силах, щоб кожний із наших підопічних став хорошим священиком. Але без зусиль із їхнього боку навряд чи це вдасться. Якщо семінарист не росте духовно, не відповідає вимогам, які поставлені перед ним, не має також належних людських якостей, які також є дуже важливим елементом формування його, як священика, якщо роки пройшли, а людина затрималася у формуванні, тоді такому кандидату краще сказати «ні» і не допустити його до свячень. Адже така людина швидко втомиться від того, що не є його істинним покликанням і почнуться проблеми – конфлікт із настоятелем, негативна атмосфера в парафії, відсутність співпраці з парафіянами і все це тому, що людина не на своєму місці. Такі священики закривають шлях до Бога тим людям, яким повинні служити дороговказами до спасіння.

Отже, коли кандидат приходить, то всі вихователі та викладачі на чолі з ректором, повинні показати йому шлях розвитку, створити умови до того, щоб він впевнився у своєму покликанні. Якщо ж особа не відповідає, тоді нехай краще знайде інший життєвий шлях. Як свого часу любив повторювати кардинал Яворський: «Нехай буде один, який готовий працювати за трьох, аніж три, які до нічого не здатні». Священик не повинен бути причиною згіршення інших людей, не повинен подавати поганий приклад.

В ідеалі повинен бути гармонійний розвиток – інтелектуальний, духовний, особистісний, бо все це потім вкупі дасть мирянам духовного провідника, який стане прикладом для наслідування. Це зрозуміло. Та все ж, як ми вияснили, не всі ідеали досяжні. Якщо з якихось причин постане питання вибору, то що промовить на користь кандидата? Які його якості будуть вирішальними, щоб він міг отримати другий шанс?

Отець Віталій Буковський: Кожна людина — це особистість і має свої особливості. Загалом, ми стараємося врівноважити, щоб не було якихось перекосів. Для того існують зустрічі, розмови, конференції, індивідуальне спілкування з вихователями. Немає якоїсь однозначної відповіді на це питання, немає також лобіювання чиїхось інтересів духівниками. Ми стараємося прийти до згоди, прийняти якесь спільне виважене рішення і зробити його з максимальною користю для семінариста. Маємо розуміти, що батьки дають таке виховання, яке можуть, тому ми тут бачимо дуже різних людей. Але для того є нульовий курс, метою якого є допрацювати певні недоліки виховання, культури та дисципліни, щоб всі кандидати по можливості були на одному рівні. Рівні високої особистої культури, інтелектуального росту, самодисципліни. І ми намагаємося створити для цього всі можливості.

 

Щодо дисципліни. Наскільки вона сувора в семінарії? Наскільки вона відрізняється від монастирської?

Отець Петро Дохтич: Все залежить від того, з яким згромадженням порівнювати (сміється).

Отець Віталій Буковський: Семінарійний уклад в принципі виводиться з монастирського. За 500 років ми не придумали нічого нового.

Отець. Пьотр Бжескі: Треба сказати, що суворість дисципліни залежить від самих семінаристів. Від того, чи вони самі вміють підпорядковуватись правилам, бо якщо ні, тоді вихователі повинні їх у тому постійно тренувати і скеровувати.

Отець Петро Дохтич: На противагу школі, де вчитель має лише  45 хвилин, щоб викласти матеріал і не має часу перейматися кожним окремо, в семінарії ми маємо можливість до кожного підійти індивідуально. Спершу ми знайомимося з кандидатами, розпізнаємо їхні характери і потреби, а тоді вже шукаємо підхід до кожного. Якщо комусь треба дати «допінг» у формі похвали – він її отримає, якщо над кимось треба «стояти», щоб чогось добитись – над ним будуть «стояти». І тут якраз є той момент, коли мала кількість семінаристів є перевагою, бо з кожним можна попрацювати індивідуально. Також важливим фактором є самовиховання. Комусь потрібно дати можливість прийти до певних речей саме тим шляхом.

 

Який мінімальний вік для свячень?

Отець Пьотр Бжескі: Згідно церковних приписів – 25 років. Якщо є повних 24 роки на момент закінчення семінарії, то може отримати дозвіл від архиєпископа на свячення. Якщо менше ніж 24, тоді дозвіл може дати лише папа. Саме тому ми ввели цей нульовий рік, щоб проблему віку зменшити до мінімуму, бо наші кандидати часто мають по 17 років. А це є дуже юний вік і кандидат потребує ще року інтенсивного духовного формування, щоб збільшити відсоток впевненості у тому, що це його дорога. Більший натиск ми робимо на кінець другого курсу, бо на третьому кандидат приймає духовний стрій і повинен бути впевненим хоча б на 50% у тому, що це його шлях. Бо вже приймаючи дияконські свячення, сумнівів залишатися не повинно.

 

Чому саме другий курс є таким вирішальним?

Ми не хочемо нікого кривдити. Наше середовище є доволі малим і якщо хтось із наших семінаристів змінить свою думку, то завжди може спокійно і без наслідків піти іншим шляхом. А допускаючи когось до свячень надто швидко, ми ризикуємо отримати небажаний клопіт, бо вже навіть у той момент, коли семінарист починає з’являтися на людях у сутані, він перестає бути звичайним хлопцем – люди починають сприймати його майже священиком. І коли така людина йде з семінарії, то це тягне за собою певні наслідки. З огляду на це, нашим завданням є допомогти семінаристам розпізнати правильність свого вибору чи переконатись у своєму покликанні по можливості до прийняття ними духовного строю. Ми не можемо і не маємо такого права сказати комусь безапеляційно: «Ти не маєш покликання», — але ми можемо і повинні вказати на певні справи чи симптоми в його поведінці, якщо вони не відповідають тому ідеалу, до якого він прямує і тоді кандидат сам робить свій вибір.

 

Чи маючи певний досвід праці із молодими покликаннями, священиками, семінаристами, можна побачити відразу, що кандидат не підходить, що він не буде священиком і заощадити таким чином час та зусилля?

Отець Пьотр Бжескі: Є така річ, як священицька інтуїція. Звісно, це не стовідсоткова впевненість, адже можна помилитись. Але часто ми переконуємося, що мали рацію, коли прийшли до висновку, що людина прагне йти не своїм шляхом. Ми завжди даємо шанс. І якщо ми не помилились, то людина йде буквально за кілька тижнів, максимум за кілька місяців. Ми виходимо з того, що перебування в семінарії не зашкодить, а може якраз стане для нього гарним поштовхом до чогось, а якщо ні – розходимося в мирі. Звичайно, за винятком ситуації, коли особа психічно нездорова і це є очевидно що, тоді ми відмовляємо відразу.

Я собі пригадую, такий приклад, який я колись почув від одного священика і часто сам його переповідаю. У важкі голодні післявоєнні роки один чоловік пішов у монастир, його мета була просто від’їстись, бо відомо, що в монастирі ситуація з харчуванням була трошки краща. Через місяць він відверто признався настоятелю, що не планує бути монахом, а просто прийшов поїсти і вже отримав те, за чим прийшов, але настоятель йому каже: «Якщо ти протримався місяць, то це неможливо, щоб ти не мав покликання», — і вмовив його побути ще трохи. Чоловік залишився, згодом прийняв обітниці і став монахом, він досі живий і має понад  90 років. Ось так народилося його покликання. Ми собі можемо тут думати про когось із кандидатів, що він не має покликання, але час нам показує протилежне. Тому краще дати шанс.

 

Я думаю, що Вам доводилося стикатися із такими ситуаціями, коли люди залишають семінарію вже на фінішній прямій. І кидаються у крайнощі – або відходять від Церкви, або навпаки стають активістами різних релігійних рухів. Але й у тому, та у іншому випадку має місце якесь розчарування, яке їх ранить. Чому так відбувається? Яка причина цього?

Отець Пьотр Бжескі: Ми постійно повторюємо: те, що вони тут, зовсім не означає, що не можуть у будь-який момент попросити про документи і піти. Вони вільні люди. Не завжди той факт, що людина перебуває в семінарії, і що його настоятелі бачать у ньому майбутнього священика, означає, що він зобов’язаний тут бути, може піти у будь-яку мить і навіть не мусить нам пояснювати, чому так вирішив.

Отець Віталій Буковський: Нині у нас в семінарії переважно особи більш зрілого віку, вони прийшли до нас не у 17 років і вже мають якусь історію життя за спиною: відносини з батьками, друзями, родичами, інші справи, які відбувалися у житті, до моменту їхнього приходу в семінарію. І от він приносить із собою все своє минуле, приходить за своїм покликанням, за своїм бажанням, але час іде, а минуле не відпускає, бо він не вміє чи не може з ним погодитись, прийняти його і змиритися з тим, що не в стані змінити. Кандидат, який отак іде з семінарії, зазвичай намагається перекласти вину на когось, шукає винних, бо не готовий зізнатися, що проблема не у комусь, а у ньому самому. Він не вирішив певних речей. Замкнуте середовище, яким є семінарія, створює умови для більш інтенсивного духовного навантаження, ніж у звичайному житті. Тут все переживається у 5-10 разів інтенсивніше, ніж назовні. І деякі факти не дають йому спокою. І щоб якось себе  виправдати, він каже, що порядок був недобрий, настоятелі не такі, вчитися важко… Причин може бути багато, але жодна з них не буде відповідати реальному стану речей.

Часто родинні справи тяжіють настільки, що не дозволяють рухатися вперед: мама, яка не може погодитися із вибором сина, буде постійно його шантажувати, чи тиснути на нього, грати на його синівських почуттях. Або якісь інші невпорядковані справи не дають прийняти остаточно шлях священства.

Справжні причини стають очевидними за якийсь час після того, як людина йде – на них вказує те, як вони живуть після семінарії. Якщо віддаляються від Церкви, то видно, що його відраза виникла від невпорядкованого життя, бо це питання духовного життя – гріхи, шкідливі звички, якісь непоміркованості, різне може бути, але наслідок один.

А що стосується надмірної активності, то це вже інша сторона медалі – певні причини вплинули на його вибір покинути семінарію, але десь у підсвідомості бажання бути священиком не зникло і зараз вони це якось компенсують.

Буває і так, що хтось довго йшов до того, щоб розпізнати своє покликання і таки зрозумів, що шлях священства, то не його шлях, і йде, вдячний за можливості, за шанс, бо він зміг пройти той шлях, спробувати себе, побачити зблизька і зрозуміти чи це для нього.

Насправді, що буде з людиною далі, видно по тому, як він прощається з семінарією і всіма тими людьми, з якими йому довелося роками взаємодіяти на різних площинах.

 

Якщо людина все ж прийняла дияконські свячення, а потім на півдороги до священства, вирішила, що помилилася з вибором і хоче назад? Наскільки складно все це врегулювати і як це сприймають наставники, як це сприймає тісний священичий світ?

Отець Пьотр Бжескі: У таких випадках наше завдання — допомогти впорядкувати всі ці питання, підказати, що робити, які документи і куди подавати, щоб бути звільненим від свячень. Звільнення від свячень — це компетенція Ватикану, а не місцевого ординарія, бо це серйозна річ: диякон — це перший ступінь священства. Ми стараємося вийти на зустріч, щоб всі ті справи не затягувати на роки. Немає сенсу карати людину тим, щоб не давати йому звільнення від целібату. Буває дуже по-різному. Недавно в одній з українських семінарій до реколекцій перед дияконськими свяченнями приступили троє кандидатів, після реколекцій двоє відійшли. І це їхнє рішення, на яке вони мали право. Це не професія, а служіння. І поки людина цього не зрозуміє, доти не повинна висвячуватись.

Отець Віталій Буковський: Ми нікого не засуджуємо. Адже це його вибір, він сам несе за нього відповідальність. Якщо він обманював сам себе і висвятився, маючи такі сумніви, боячись, що про нього погано хтось скаже чи маючи якісь інші мотиви, то він і нас також обманював, алебудьмо відверті – проблеми в нього, а не у нас. Ми відповідальні за людину до моменту свячень. Все, що потім – виключно його відповідальність. Священик покликаний рости і розвиватись у своєму покликанні, але після свячень може перестати це робити. Відходить від духовних практик, не вдосконалюється, не працює над собою і це його відповідальність, бо ми, як його наставники, не можемо йти за ним на парафію і пильнувати чи він духовно практикує.

 

Повертаючись до тих, що вагаються. Якщо кандидат, маючи сумніви, відмовився від дияконських свячень, але згодом вирішує повернутися. У нього є шанс?

Отець Пьотр Бжескі: Якщо кандидат до дияконських свячень має сумніви і приходить з ними до мене, то має три можливості: їде на практику до парафії, сидить вдома при своїй родинній парафії, а третя можливість – абсолютно світське життя, може навіть на рік кудись виїхати. Але всі три варіанти обговорюються з архиєпископом і він тоді має прийняти котрийсь із варіантів, але в жодному разі не може відчути, що до чогось змушений.

Якщо кандидат вибрав третій варіант і рік про нього ніхто не чув, але він повертається і каже, що вже готовий прийняти свячення.

Отець Пьотр Бжескі: Звичайно, що у такому випадку він не отримає свячень відразу після повернення. Якщо б він був десь на парафії, куди ми його призначили для проходження практики, то через тиждень отримав би свячення, після реколекцій. А так, то мови немає – мусимо мати ще певний час, щоб зрозуміти чи допускати його до свячень чи ні.

 

Траплялися вже такі випадки?

Прийшли якось двоє кандидатів – один з другого курсу, інший з п’ятого – хотіли забрати документи. Вирішили, що це не їхній шлях і час піти іншим. Я послухав і ми домовились так: даю місяць часу, якщо повернетесь, то далі продовжуєте навчання, ніби нічого і не було. Один повернувся через тиждень, інший витримав півтора. Отже, їм просто був потрібний час, щоб у зовнішньому світі переконатись, що їхнє місце в семінарії. Один із них вже прийняв свячення.

Ми, як їхні настоятелі, були переконані, що вони мають покликання, але їм треба було самим у цьому переконатись.  Одного разу ми мали навіть таку трошки курйозну ситуацію. Це було на початку каденції. Через місяць після початку нульового курсу прийшов до мене семінарист, щоб забрати документи. Не відчуває Бога, не хочеться йому молитись, нічого взагалі не хочеться. Я дав йому три дні – відпустив його на вихідні додому, до мами. Він повернувся через тих три дні усміхнений, задоволений. Просто він вперше був так довго далеко від мами і це так його пригнічувало психологічно, що все розлетілося – не міг молитись, читати Святе Письмо, не міг зосередитись на духовних вправах. Йому було достатньо побачитись з мамою, щоб все стало на свої місця.

Отець Віталій Буковський: Це справді дуже насичений час, це велике духовне і психологічне випробування, інтенсивність всього пережитого зростає в рази. Та ще й замкнене середовище.

Отець Пьотр Бжескі:  Нам треба навчити їх якоїсь дисципліни, бо потім в житті буде по різному. Пригадую, що колись у мене була така учениця, яка принаймні раз на рік їздила на тиждень до сестер в монастир. Чотири роки вона до них приглядалась під час свого перебування і потім, закінчивши школу, пішла у цей монастир. Витримала 4 дні. Як виявилося, вона мала помилкове уявлення про життя в монастирі. Вона собі думала, що монахині відпрацьовують свої вісім годин на день, а потім мають час для себе.

Отець Петро Дохтич: Часом буває так, що семінарист не може ніяк визначитись. Часом йому треба якось підказати чи підштовхнути в ту чи іншу сторону. Бо насправді буває і таке, що людина вже звикла і продовжує за завичкою йти не своєю дорогою, бо не уявляє, як буде інакше. І ми, як наставники, часом маємо сказати те, що людина сама не готова визнати – час прощатися. Або навпаки підштовхнути вперед і показати, що вагатися немає причин. І от коли вибір нарешті зроблено — людина щаслива.

Отець Пьотр Бжескі: Людина має сумніви і це нормально. Але ми за сім років спілкування, спостерігання бачимо, що він буде хорошим священиком і намагаємося розвіяти його сумніви, показати йому його власні досягнення за ті роки, відкрити очі на те, що ми в ньому бачимо і таке інше. То, як вже отець префект влучно сказав, по принципу, що когось треба нахвалювати, когось треба посварити, ще когось треба трошки опустити на грішну землю. То є та праця, яку ми тут всі спільними зусиллями виконуємо. Вчимося на власному досвіді, аналізуємо свої помилки, робимо висновки, відповідаємо на виклики того становища, яке кожний з нас посідає.

 

А які обов’язки отця-префекта? Ви та людина, яка слідкує за дисципліною?

Отець Петро Дохтич: Мушу всюди бути, встигати все побачити, все почути, за всім прослідкувати (сміється — ред.) — така в мене невдячна місія. Я той, кого намагаються уникати, щоб не отримати «на горіхи» за ті чи інші недопрацювання. Але якщо говорити серйозно, то, звісно ж, моя функція, це також виховання людських якостей, які послужать формуванню семінариста, як доброго священика – добре вихованого, стриманого, емпатичного, врівноваженого, такого, що вміє слухати, бо саме таким священикам людина відкриває свою душу і довіряє найбільше. Хлопці приходять з різних родин, мають різні звички, не завжди хороші, часом буває замало того виховання, яке було вдома і треба когось підтягнути, когось направити в добру сторону, комусь допомогти розвинути добрі задатки. Я намагаюся все ж бути справедливим, показувати семінаристам, що я не просто суворий і прискіпливий, і якщо роблю зауваження чи караю, то причиною цьому є бажання зробити їх кращими, дати можливість усвідомити свої помилки чи неналежну поведінку, а не розізлити чи образити, або навіть висміяти. Я до них ставлюся з повагою, до всіх однаково, а вже як мене сприймають, то справа кожного. Але я готовий до того, що не всім я подобаюсь, чи що не всі мені будуть вдячні і згадають добрим словом.

Отець Пьотр Бжескі: Не пасує отцю хвалитися, але хоча префект — це і невдячне служіння та все ж ми тут спостерігаємо, як саме отець Петро його виконує. Він ніколи не сварить і не кричить, він розмовляє, пояснює, і навіть, коли карає, то пояснює чому і за що. Ми бачимо якою повагою він користується серед наших семінаристів.

 

А які кари передбачені для семінаристів, якщо вони вже на них заслужили?

Отець Петро Дохтич: Семінарія – не військо, в нас немає дідівщини чи «нарядів». Переважно покарання є такими, що забирають вільний час. Семінаристи коштом вільного часу виправляють промахи, які допустили тоді, коли повинні були виконувати ті чи інші завдання. І от він міг би собі посидіти за комп’ютером, але миє вікна і роздумує над тим, чому поводив себе неналежним чином, чому зле виконав якесь доручення, був неуважним і таке інше. Тобто має час для роздумів: чи варто було робити якісь необдумані речі, щоб тепер важко працювати і наступного разу добре подумає.

Це кара не заради самої кари, а усвідомлення, що зараз він готується до того, щоб добре виконувати своє служіння і повинен бути дисциплінованим, пунктуальним і вміти відповідати за свої вчинки. У нас маленька спільнота і якщо хтось один зле чинить, то це відразу відчувають на собі всі, часом навіть наставникам не обов’язково втручатися і робити зауваження, його товариші самі дадуть йому зрозуміти, наскільки він всіх підставив.

 

Що все ж таки найважливіше у процесі формування хорошого священика?

Отець Віталій Буковський: Молодий священик це семикласник – він провчився сім років, висвятився і перейшов у восьмий клас. Якщо він перестане розвиватися, то так і залишиться на цьому рівні. Щоб цього не сталося, потрібно дбати про постійний контакт і зв’язок із Богом, а також розвивати інтерперсональні контакти – спілкуватися з людьми, набиратися досвіду. Також він повинен читати, обов’язково, бо це запорука інтелектуального розвитку і внутрішнього збагачення. Принцип гомілетики: хочеш добре говорити проповіді тримай в одній руці Святе Письмо, а в іншій газету, щоб знати, що відбувається, чим живуть люди, що їх хвилює і як до них промовляти. Cловом, ніколи не зупинятися на досягнутому. Добрий священик — це той, який постійно працює.

Отець Пьотр Бжескі: Як казав кардинал Яворський, священик має стільки праці, скільки сам хоче. Можна закритися в чотирьох стінах і сидіти, бо маючи парафію із 40 осіб похилого віку можна подумати, що немає що робити. А можна вийти і йти до інших людей, для яких ти також священик, навіть якщо іншого обряду. І давати свідчення своєї присутності на їхніх урочистостях, нав’язувати міжконфесійні контакти, адже здебільшого родини мішані, тому треба контактувати з іншими конфесіями. Все це важливо, але залежить від кожного окремого священика. І ми всіма силами намагаємося закласти в семінаристах міцні підвалини їхнього подальшого служіння.

Дякую за розмову.

Розмовляла Віта Якубовська для CREDO

 



Назад