Новини

Назад

"Бог воістину має щодо нас свої плани..." , — військовий капелан Львівської архідієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні

: 1179 2015-11-19 18:22:22

Головний військовий капелан Львівської архsдієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. Отець Іван Заяць розповідає про свій шлях до священства, про життєвий досвід, про свою душпастирську працю та військове капеланство.

Українське суспільство перебуває зараз на етапі переосмислення ключових понять: патріотизм, відданість, обов’язок захищати Батьківщину. Все це через піт і кров, через смерті наших співвітчизників, через територіальні втрати. Десятиліттями «відкосити» від армії було нормою, бо ніхто не хотів служити у війську, яке не дбає про своїх воїнів і ось тепер нас це наздогнало у дуже драматичний спосіб. Зараз народжується нове суспільство, нове військо і воно, як ніколи раніше, потребує духовного проводу.

— Отче, Ви служили у війську?

— Так, служив. Я походжу із села ( с. Лановичі Самбірського р-ну (ред.)) – тут треба розуміти ментальність: як то я не піду до армії? То були такі часи, коли ухилятися від служби було не по-чоловічому. Зрештою, якщо говорити відверто, я хотів йди до війська. Коли прийшла повістка, я саме закінчив СПТУ. І у той момент стояв перед вибором — вчитися далі на майстра чи йти до війська. Я вибрав службу. Три місяці я служив у Чернівцях, а потім вже нас перевели до Харкова.

— Яким досвідом для вас була армія?

— Суперечливим у певних моментах. З одного боку я навчився самодисципліни, бо хоч і був найстаршим у сім’ї — а нас в родині було 5 дітей і багато допомагав батькам, бо в селі завжди багато роботи — але певних речей все ж повинен був навчитись. Я отримав самостійність і розуміння того, що можу і повинен сам за себе дбати. А з іншого боку — це втрата часу. Два роки поза реальним життям. І це потім далося взнаки.

Крім того я встиг послужити за один призов у двох країнах: до 18 січня 1992 року я служив у Союзі, а 18 січня ми склали присягу на вірність незалежній Україні. Це також був досвід, тоді ще не усвідомлений, бо ми мало що розуміли і не надавали цьому якогось особливого значення. Розуміння епохальності моменту прийшло вже значно пізніше.

— Коли ви зрозуміли, що хочете стати священиком?

— Це прийшло до мене ще підчас служби у війську. Як я вже згадував, моя служба проходила у Харківській області і там мені дуже гостро бракувало Святої Меси. Саме тоді я почав більше молитися, я сумував за родинними поїздками в Самбір до костелу. То були мабуть ті моменти, коли зароджувалося моє покликання. Але часом остаточного вибору стала моя хвороба. Я ще нікому про це не розповідав… Життя мене досвідчило у несподіваний спосіб. Це сталося за декілька днів до завершення моєї армійської відпустки – я сильно захворів і мене паралізувало. Я місяць пролежав у лікарні, прикутий до ліжка. Я не міг ходити і ніхто не знав, чи колись зможу встати на ноги, це був переломний момент моїх відносин з Богом. Військові лікарі все ж поставили мене на ноги і я повернувся у свою військову частину на реабілітацію. Оскільки я був звільнений через хворобу від більшості занять, то мав багато часу на молитву, читання і роздуми. З армії я вже повернувся впевнений у тому, що хочу бути священиком. Я повернувся навесні 1993 року, перед Великоднем, ще трохи попрацював за фахом і тоді вже подав документи до семінарії.

— Як до Вашого рішення поставились батьки?

— У нас вдома завжди була дисципліна. І хоча малими ми на це нарікали і не раз навіть плакали, бо якесь рішення нам здавалося несправедливим чи надто суворим, але зараз я дуже вдячний батькам за таке виховання і думаю, що мої брати і сестри також. В нас було все чітко: спершу заверши те, що почав, а тоді починай нове, спершу відслужи в армії, а тоді вирішуй, ким хочеш бути далі». Тому я сказав батькам про своє рішення аж після армії. Відповідно, воно було розцінене як достатньо зріле і ніхто мене не відмовляв. Більше того, я думаю, що ласку мого покликання вимолила для мене бабуся. Це її молитвами я став тим, ким я є.

— Семінарія після армії. Коли Ви говорили, що два роки поза реальним життям далися вам потім взнаки, то мали на увазі навчання?

— О, так! Повертатися до навчання після армії, це зовсім не те саме, що пересісти з-за шкільної парти в університетську аудиторію. Але, знову ж, та сама армія дала мені й ту перевагу, про яку я вже згадував – самодисципліна. Я знав, що мушу вчитися і сідав за книжки, мені не треба було себе переконувати – в мене не було «хочу – не хочу», а було «треба». Вставати зранку о шостій на молитви — не проблема. Після армії дисципліна семінарії вже мене не лякала – ранні підйоми, суворий розпорядок дня, все на час і по годинах — це не було для мене проблемою.

— Де Ви працювали після свячень?

— Я був висвячений 21 грудня 1998 року, а вже 23 грудня приїхав вікарієм до Рогатина. Там я був рік. Потім був адміністратором у Бурштині. У 2001 році кардинал Мар’ян Яворський перевів мене до Хоросткова, щоб я займався будівництвом храму. Крім того я служив ще у Яблуниці, Говилові та був в’язичним капеланом у 112 колонії суворого режиму міста Копичинці. Це закритий режимний об’єкт, де найменший термін відбування покарання – 8 років.

— Отже, тюремний капелан? Це потужний досвід, майже як бойове хрещення. Вам було страшно туди приходити – ті люди ж там не за крадіжку гаманців сиділи?

— Коли я вчився у семінарії, то ми часто ходили до слідчого ізолятора, носили Причастя до в’язнів. І я ще тоді сказав, що більше ніяких в’язниць – це не моє. І тут мене призначають настоятелем на парафію, за котрою закріплена ця колонія. Іноземці туди заходити не можуть, лише громадяни України, тому я не мав вибору – парох у Копичинцях був із Польщі. Я важко звикав, мені ці відвідини дуже нелегко давались, адже йшлося не лише про Літургію, але й про сповідь, про розмови і спілкування. Та поступово прийшов такий момент, коли крига скресла. Це сталося після того, як ми спільно з в’язнями працювали над капличкою – вівтар, внутрішнє облаштування, декор, різьблення – все зробили самі в’язні власними руками. Дуже красиво, у готичному стилі. Перша римо-католицька капличка у виправному закладі в Україні. Шкода, що десь загубилися фотографії, бо капличка вийшла дуже гарна і це був єдиний раз, коли був даний дозвіл на фотографування на об’єкті такого типу.

Крім того, завдяки в’язням я був змушений постійно бути в «інтелектуальному тонусі», бо вони багато читали, часто ставили філософські питання, вирішували екзистенційні дилеми і кожний перечитав Біблію по декілька разів. Мені навіть довелося познайомитись із в’язнем, який перечитав Біблію вісім разів. Часом мені ставили такі питання, що я вертався думками на лекції філософії в семінарії, яких я відверто не любив і завжди казав, що у тих глухих селах в Україні, куди я поїду служити, ніхто ніколи навіть не чув про Платона і Канта, то нащо ж мені все це? І ось вона іронія – я є в’язничним капеланом і мої підопічні цікавляться, як платонізм вплинув на християнство. Бог воістину має щодо нас свої плани і оригінальне почуття гумору.

— І як Ви давали собі раду з такими питаннями?

— Я вибирав чесність. Перепрошував, якщо не знав, що відповісти й обіцяв підготуватись наступного разу. І я знав, що мушу справді підготуватись і відповісти. Обіцянки треба виконувати.

— Скільки часу Ви були в’язничним капеланом?

— Я пропрацював там 8 років. Як мінімальний термін.

— Вам відома подальша доля когось із тих в’язнів? Адже спілкуючись із ними Ви, мабуть, могли розпізнати, хто з них справді щиро покаявся і потребує духовної підтримки, а хто просто приходить якось згаяти час?

— З часом я почав розрізняти три категорії людей у цьому закладі. Перша категорія – це люди, які вже покаялись, в них вже відбулися зміни і вони приходять за підтримкою і шукають прощення. Друга категорія – це люди у пошуку –  вони питають і хочуть отримати відповіді, порівнюють, аналізують, їхній шлях до змін лише починається і вони ще не визначилися остаточно, який напрямок обрати. Це люди, які хочуть чути пояснення, такі собі філософи й агностики. А третя категорія людей – це ті, що приходили вбивати час, це люди, які навіть якщо і ставили якісь питання, то було зрозуміло, що їх не дуже цікавила відповідь.

Що стосується того, як у кого далі склалося життя, то мені відомо лише про декількох – я знаю, що ці люди справді змінилися і працюють над собою, ходять до храму і заради цього варто було приходити до них, розмовляти, вислуховувати. А загалом, якось не підтримував контакти, бо тоді ще не було так, як тепер – мобільних чи інтернету і з часом зв’язок просто втратився. Але я дуже вдячний Богові за те, що я отримав цей досвід, він був цінний особливо тому, що я би сам такого не вибрав.

— Чи можна говорити, що Ваш «військово-в’язничний» досвід став вирішальним при призначенні на посаду головного військового капелана Львівської архидієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні?

— Чесно скажу – ніколи не питав у архиєпископа, чому він призначив саме мене. Притримуюсь тої думки, що раз призначили, то треба йти і працювати.  Але так собі думаю, що ці фактори все ж зіграли певну роль. Адже раціональнішим є доручити роботу комусь більш підготованому, тому, хто відразу зможе почати працювати, ніж призначити когось абсолютно недосвідченого, кого спершу треба буде навчити.

— Ви обіймаєте посаду від лютого 2015 року. Які обов’язки на вас покладено?

— Папа Франциск сказав до капеланів такі слова: «Ви можете виливати на рани цих людей бальзам Божого слова, яке полегшує біль та поширює надію; можете пропонувати їм благодаті Пресвятої Євхаристії та Таїнства Примирення, які живлять і відроджують пригноблену душу» і я стараюся втілювати це у своєму служінні.

Моє основне завдання таке ж, як і у кожного капелана – служити військовослужбовцям, як рядовим, так і офіцерському складу, їхнім родинам. Зараз я працюю на Яворівському полігоні. Архиєпископ Мечислав Мокшицький перевів мене працювати на парафію у Краківці, щоб я не мусів далеко доїжджати до полігону, тому тепер мені вже не треба витрачати на дорогу декілька годин, як раніше. В основному, я працюю з місією НАТО і, звичайно ж, допомагаю нашим військовим, якщо виникає така потреба. Ви ж розумієте – римо-католиків в принципі не так багато, як православних чи греко-католиків, тому відповідно і в армії їх теж значно менше, але бувають такі ситуації, коли люди у великій потребі духовного спілкування і для них віросповідання вже не відіграє ключової ролі – їм просто потрібен священик.

Завдання капелана на цьому і полягає — надати духовний супровід військовим та їхнім родинам у найважчі для них моменти: відправка на передову, прибуття на ротацію, травми та смерть близьких. Наша архидієцезія досить велика – це 4 області, тому в червні 2015 року мені було призначено помічників – по одному в кожній області – це о. Мар’ян Попеляр – Тернопільська обл., о. Олег Саламон – Львівська обл., о. Роман Стадник – Івано-Франківська обл.., а в Чернівецькій обл. – о. Василій Боровий. Один капелан не в стані охопити цілу архидієцезію, крім того капелани, що перебувають на місцях, краще зорієнтовані у потребах і це дозволяє ефективніше працювати. Також ми активно співпрацюємо з греко-католицькими військовими капеланами, намагаємося скоординувати свої дії, ділимося досвідом, обмінюємося думками з приводу того, як краще вести своє служіння. Їхній досвід є більшим і ми раді, що такі люди, як о. Степан Сус є відкритими до співпраці.

— Які ваші функції при місії НАТО?

— В основному це Свята Меса. Наразі не можу налагодити повноцінне спілкування, бо лише почав вивчати англійську, на початку мені надавали перекладача, тепер зі Львова приїжджає отець Гавлюк, який знає англійську і цим дуже полегшує мою працю. Пригадую, як приїхав з однією із перших місій капелан-мормон – дуже приємний і цікавий співрозмовник, а перекладач запізнювався і ми три години намагалися порозумітися жестами – мене ввечері боліли руки так, ніби я фізично працював, але за тих три години ми таки знайшли спільну мову і продовжуємо спілкуватися, навіть ведемо переписку.

— Повернімося до вашої особистої місії військового капелана. Це важке служіння?

— Це досвід відмінний від в’язичного. Це робота з військовими, що вже були не раз і не два у зоні АТО і дуже потребують на ротації підтримки духовної особи, а наше завдання бути поруч із реальними воїнами, які побували під кулями і градами, які дивилися смерті в обличчя і переосмислили своє життя. В українській армії мало римо-католиків, а щоб прийти з місією до військової частини, капелан повинен мати запрошення особового, або офіцерського складу і трапляються випадки, коли кличуть римо-католицького капелана, бо іншого немає. З такими людьми вже не розмовляють загальними фразами, вони хочуть конкретних відповідей на конкретні питання. Але на відміну від в’язничного капеланства, військове стало мені близьким відразу. Я відчуваю, що це моє. Сам я поки що не бував на передовій, бо для цього мені потрібен дозвіл мого керівництва, але на даний час мені його не дають. Я готуюсь і терпляче чекаю, бо дуже хочу відвідати своїх хлопців, з яким працював на полігоні, коли вони були на ротації.

— Якось я почула від знайомого з АТО, що після першого ж обстрілу в його підрозділі не залишилося жодного атеїста. Особисто Вам доводилося зустрічати воїнів, що повірили в існування Бога в окопах і бліндажах?

— Я особисто охрестив військового, який прийшов до Бога власне через окопи, шукаючи відповіді на питання, як так могло статися, що всі його побратими загинули, а він один – невіруючий і навіть нехрещений, залишився живим? Ми з ним багато про це говорили, а також про Бога і силу молитви, про необхідність мати близький контакт з Христом і він все це осмислив і попросив про Хрещення. Мені доводилося спілкувався з багатьма воїнами, що побували в АТО, і можу підтвердити — це дійсно правда. Люди там починають інакше сприймати Бога, Він перестає бути для них абстрактним і далеким, а натомість набирає конкретних обрисів. Вони просять про молитву за них, просять навчити їх молитися, просять про благословення, розарій, просять відслужити за них Месу і їх не цікавить якої ти конфесії, їм треба знати, що хтось близький до Бога заносить до неба молитву за них. Якось мені сказав військовий, який побував там вже три рази, що капелани багато роблять для них і тут, а те що робиться там, того він би не бажав мені бачити. Ці його слова справили на мене велике враження.

— Багато похоронів героїв цієї війни ви вже відправили?

— На жаль, багато. Я був присутній на всіх, що відбувались у гарнізонному храмі Петра і Павла. Це кожного разу трагедія. До цього не можна звикнути, навіть, якщо ти розумієш – це війна і так буває. Смерть — це завжди важко, і не залежить від того, коли і як вона приходить: від старості, через автокатастрофу чи від кулі – це завжди важке випробування для родини. Але на війні це особливо драматично, бо люди йдуть із свідомістю того, що можуть вмерти у будь-який час і єдиний, на Кого можна там покластися, це Бог. Для мене на кожному похороні найважче дивитися на дітей, які стоять біля труни свого батька. Часто їм по 8-10-12 років – вони ще діти, але вже доросли до розуміння того, що в їхньому житті більше не буде тата. Я досі не маю відповіді на питання, що їм говорити, як втішати, як загоювати їхні рани. Коли я зустрічаюся із дорослими у такій ситуації, я знаю що і як сказати, як вести розмову, а з дітьми я не знаю. Я страждаю разом з ними, бо я ще не знайшов способу заспокоїти їхній біль.

— Для багатьох це переломний момент. Як повинен діяти капелан, щоб вберегти людей від розчарування і розпачу?

— Тут потрібна особлива турбота і духовна опіка, щоб не прийшла зневіра, щоб через біль і розпач людина не відкинула Бога. Це наша місія, як військових капеланів – працювати із сім’ями загиблих, і хоч це не легко, але ми стараємося бути поруч, відгукуватися на їхню потребу у підтримці, розмовах, намагаємося допомагати дітям адаптуватися до нових життєвих обставин. На моїй практиці я здебільшого бачу, що горе, втрати і нещастя схиляють людей в сторону Бога більше, ніж тоді, коли в них усе було гаразд. До мене приходять люди і розповідають, як змінилися їхні відносини з Богом, як вони черпають у Ньому силу, щоб жити далі. Я бачив таке після Майдану. І зараз відбувається те саме. То дуже сумно, що людей приводять до Бога такі трагічні обставини, але добре, що саме в Ньому вони шукають розраду і підтримку. Але звісно, що будуть і зневірені, і у відчаї, і їх постійно буде мучити питання – де був Бог, коли вони вмирали від ран і коли їх обстрілювали,і ми повинні бути чуйними, вміти розпізнати, коли в людині назріває той внутрішній розкол і бути готовими допомагати, але багато теж залежить і від самих людей – щоб вони дозволили собі допомагати, бо ми не можемо примусити їх до цього. Але ми є поруч, ми відкриті. Чекаємо. Готові слухати, сповідати і нести Бога тим людям, куди б вони нас не покликали. Можливо у нас не буде готових відповідей на всі питання, але ми готові супроводжувати людей у пошуках цих відповідей.

— Люди змінюються на війні?

— Ця війна змінила нас всіх. Починаючи від Революції Гідності в нас почали відбуватися незворотні зміни. Війна той процес продовжила і навіть пришвидшила. І я говорю не лише про тих, хто побував на передовій. Ці зміни почали відбуватися у кожному з нас і не всі вони негативні, є багато позитивних – я виразно бачу, що той важкий час дуже наблизив нас до Бога, організував суспільство, об’єднав людей у народ, згуртував людей на молитвах і поставив поруч людей різних конфесій. Ми всі ставимо собі питання, чи було необхідно, щоб загинуло стільки людей, щоб інші зрозуміли, що настав час єднання? Але Господь має для нас свій план, навіть якщо ми не до кінця його розуміємо. Ми можемо лише молитися і просити, щоб завершилась війна, щоб припинились ці нещастя і наша країна могла нарешті почати мирне, вільне життя, розвиватися і рости.

— За той короткий час, що ви є військовим капеланом, було щось, що справило на вас особливе враження?

— Поділюся з вами таким своїм досвідом, спостереженням… Коли я почав співпрацювати з місією НАТО – це канадці й американці, то побачив, що їхнє капеланство це рутина – у них військові завжди мали капеланів, і це така вже звична річ: його завдання це відслужити Св. Месу, посповідати і просто перебувати у розташуванні. І тоді волонтери запросили мене прийти до наших військових, що були на ротації і вже готувалися до відправки назад, і там я побачив, як сильно вони потребують священика. Мене буквально розривали – одні вишикувалися до сповіді, інші просто поговорити, хтось спитати, хтось просив благословення, хтось хотів, щоб я навчив його молитися… Я повернувся додому пізнім вечором, втомлений, голова розколювалася, але я побачив, що їм це було вкрай необхідно і зрозумів, що там, в АТО, присутність священика є ще більшою необхідністю.

— Дякую за розмову, за ваш час. Нехай Господь береже Вас і воїнів, котрим Ви служите.

 

Джерело: CREDO

Автор : Віта Якубовська

Назад