Новини

Назад

Бенедиктинський монастир у Львові: «Ми виносили це “дитя” і зараз воно народжується»

: 322 2021-03-15 13:49:06

2016 року в урочистість св.Йосифа у с.Солонці неподалік Львова було освячено хрест і наріжний камінь під будівництво монастиря сестер Ордену св. Бенедикта. І ось 19 березня 2021 відбудеться освячення вже завершеного храму св.Абата Бенедикта і монастир св.Йосифа, в якому оселяться три сестри з абатства Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії з Житомира. Так Орден відновить свою присутність на цих територіях після 80 років перерви.

Це надзвичайно важлива подія для Львівської архідієцезії, адже бенедиктинська духовність — це особливий дар для Церкви, і монастир сестер-бенедиктинок стане свого роду оазою молитви й гостинності для всіх, хто прагне відновити мир серця й зануритися в атмосферу молитви і праці, включаючись у ритм монастирського життя.

Про особливості організації бенедиктинських монастирів, про те, чим відрізняється клаузура бенедиктинок, їхні обіти і щоденне життя від інших монастирів закритого типу, а також про те, як обрали сестер, які переїдуть до нового монастиря та яким буде їхнє основне завдання, CREDO запитує у сестри Клари Свідерської OSB — абатиси монастиря Непорочного Зачаття Діви Марії у Житомирі.

— Що відрізняє бенедиктинські монастирі від інших?

— Передусім те, що ми затворницький монастир. Клаузуровий. Але наше затворництво не полягає в цілковитій ізоляції від світу, бо хоча ми самі й не виходимо назовні, але приймаємо людей у себе. Ми відкриті на людей. Гостинність — це один із проявів нашої харизми. Кожного приймаємо як Христа — так учив наш засновник, св.Бенедикт. У нашому Статуті записано, що назустріч паломникові має вийти абат і разом із братами помити йому ноги, як Христу. Ми повинні зустрічати паломників так, як Авраам зустрічав трьох ангелів.

Ще однією рисою бенедиктинців є форма Літургії годин та Літургії Opus Dei (Служба Божа, Свята Меса). Не ми творимо молитву чи літургію — ми беремо участь у ділі Бога, у ділі спасіння, яке Він нам дає. Це діло спасіння відбувається тоді, коли ми молимося Літургію годин і беремо участь у Євхаристії, яка є центром нашого дня і цілого нашого життя.

Бенедиктинська родинність, яка є однією з харизм Ордену, полягає також і в тому, що ми збираємося 5-7 разів на день, щоби співати псалми і разом славити Бога. Наша Літургія годин і Свята Меса більше розбудовані, ніж звичайні.

— Які ще особливості має бенедиктинський Статут, за яким ви живете?

— На відміну від багатьох інших монаших чинів, ми складаємо 5 обітниць, а не три. Крім убогості, чистоти і послуху, ми ще складаємо обітниці навернення наших звичаїв та сталості місця. Як францисканців характеризує вбогість, так бенедиктинців характеризує послух. Святий Бенедикт пише у своєму Статуті, що оскільки ми відійшли від Бога через непослух, то тепер тільки через послух до Нього можемо повернутися. Іншого шляху немає. Це синівський послух, взірцем якого є Христос, що був слухняний аж до смерті. Послух із любові до Отця і до людей.

— Що це означає — обітниця навернення звичаїв?

— Це обітниця жити монашим життям, це наша метаноя, переміна. Ми живемо, перемінюючи себе всередині, і через це певною мірою перемінюємо також і світ. І ця метаноя-переміна нашого мислення згідно з цією обітницею означає, що я сьогодні буду краща, ніж була вчора. Я буду жити як монахиня, а отже, обіцяю також чистоту і вбогість, бо це невід’ємна частина монашого життя. Неможливо бути монахинею і не бути цілковито призначеною Богові. Монах/монахиня — це означає, що я цілковито, вся присвячую себе Богові: своє серце, душу і тіло. Кожний вимір моєї праці й молитви призначений для Бога. Ми приходимо у монастир, щоби цю людську природу зцілити і бути одним для Бога. Без послуху, чистоти і вбогості неможливо бути монахинею.

— А як розуміти обітницю сталості місця?

— Це обітниця, яку ми складаємо спільноті — домові, до якого входимо. Важливо розуміти, що кожний бенедиктинський монастир, кожне абатство — це маленька провінція. Вони автономні. Бенедикт писав у своєму Статуті, що монастир повинен мати все необхідне для існування, щоб не було потреби виходити назовні. Такий собі мікрокосмос. Крім того, обітниця сталості має ще й духовний вимір: ми постійно обираємо добро. Ми маємо бути постійними у своїх рішеннях: обравши Бога раз, я маю обирати Його завжди; раз ставши на шлях монашества, навернення, дорогу до Бога — я маю завжди її обирати, і все, що мені перешкоджає на цьому шляху, — відтинати. Загалом ми практикуємо, що від початку формації і аж до смерті сестри залишаються в одному монастирі; але є також можливість проходити частину формації в іншому місці, щоби краще пізнати структуру і спосіб функціонування Ордену, перш ніж назавжди осісти в одному місці.

— Яке завдання, яку місію виконують бенедиктинські монастирі?

— Бенедикт у своєму Статуті, який існує вже понад 1500 років, не вказав нам конкретного завдання. Він говорив, що маємо відчути потреби місцевої Церкви і служити тим, чим можемо служити, — своїми здібностями та можливостями, але в рамках затвору. Ми не виходимо євангелізувати назовні, а євангелізуємо своїм життям усередині монастиря. І саме цьому служить наша гостинність і відкритість — кожний може прийти до нас і разом із нами молитися, працювати й перебувати стільки, скільки буде потрібно. Наше гасло «Ora et labora», що означає «молись і працюй», а також рівновага між молитвою та працею, дають людині відчуття гармонії.

— Скільки в Україні бенедиктинських монастирів?

— Досі був лише один — у Житомирі. Перші сестри-бенедиктинки прибули в Україну 1988 року і зрозуміло, що ніяких умов вони особливо не мали. 2004 року ми перейшли до нового монастирського приміщення, яке будували так, як тоді могли і вміли. 2014 року, завдяки підтримці архієпископа Мальчука, ми отримали статус абатства. І ось тепер буде ще один бенедиктинський монастир — у Львові. Львівський монастир — це так звана «фундація» від нашого монастиря. Коли кількість сестер після вічних обітниць збільшиться (має бути 8 сестер), тоді він стане незалежним пріоратом. Маю сказати, що монастир, який буде освячено у Львові, — це просто казка. Митрополит створив справді дуже достойні умови для сестер, запрошуючи їх до Львівської архідієцезії.

— Скільки сестер у житомирському монастирі і як вирішувалося, хто з них перейде до нового?

— Зараз у Житомирі є 18 сестер. Ми всі одна сім’я, ми звикли одна до одної, нам добре разом, кожна виконує своє завдання у спільноті. І, віддаючи трьох сестер до нової фундації, ми віддаємо частинку себе. Це, звісно, добровільно. Я запитала сестер, хто би хотів послужити. Якщо дивитися на ситуацію по-людськи, то є страх, бо є ще й усвідомлення великої відповідальності та великого завдання — маєш піти у невідомість, щоб починати на новому місці все від початку. Це лякає. Але якщо довіряти Богові, то треба залишити місце для Божої благодаті й вірити, що Господь попровадить. І людина має відчути, що готова співпрацювати з Божою благодаттю, що вона хоче, має відвагу сказати Богові «так» і йти виконувати Його волю. Бо це є Божа воля. Ми з сестрами довго і багато розмовляли про це, і тоді вже я спитала «Кого б мені послати? Хто нам піде?» (Іс 6,8) І ті, що відчули в собі сили, прийшли і сказали, що готові.

— Від моменту освячення наріжного каменю і до освячення храму та монастирських приміщень минуло п’ять років. Яким був цей час?

— Це був час, коли ми творили це місце разом з архієпископом Мечиславом, який запросив бенедиктинок до Львівської архідієцезії. З першого дня і до сьогодні отець-митрополит Мечислав та отець-прелат Андрій Легович, економ Львівської дієцезії, все з нами узгоджують, консультують, дослухаються до нашої думки, цікавляться нашими потребами. Ми виносили це «дитя» і зараз воно народжується. Це не так, що нам його «підкинули» і тепер треба навчитися його любити. Ні. Це місце від початку було нашим і для нас. Ми «виносили» цей монастир у наших молитвах, думках, ідеях. Я відчувала, наскільки і отець-архієпископ, і о.Андрій, а також архітектор п.Дам’ян Войтович та керівник будівництва, п.Степан Харченко, завжди були відкриті й доброзичливі, йшли нам назустріч, прислухалися до нас. А що нашими капеланами будуть брати-бенедиктинці, то це, можна сказати доказ того, як Господь про все дбає і як дає нам свою допомогу в людях.

Є трохи страх, що монастир дуже великий і трьом сестрам буде важкувато собі давати раду з усіма приміщеннями. Але головне — що буде з ким творити літургію, співати псалми разом. Митрополит завжди нам казав, що хоче, щоб наш монастир був насамперед оазою молитви, а не просто Домом Паломника. А для цього потрібна атмосфера, яку творять люди, а не будівлі. Тож наше завдання — творити цю атмосферу. Перемінюватися зсередини, щоби творити мир назовні. Маємо постійно навертатися, співпрацювати з Божою благодаттю, щоб кожна людина, яка до нас прийде, могла це відчути, молячись разом із нами. І на Львівській землі це наше головне завдання.

— Чи в разі необхідності монастир може залучати світських працівників у свої майстерні або для іншої праці?

— Сестри будуть дивитися по обставинах, чи зможуть все робити самі, чи будуть запрошувати на допомогу мирян. Зрештою, кожний, хто приходить до нашого монастиря, долучається не лише до нашої молитви, але також може допомогти і в праці. А всі, хто в нас працює, разом з нами теж і молиться. Така особливість нашої бенедиктинської харизми гостинності. Святий Бенедикт був одним із перших, хто надав праці виміру християнської дороги до спасіння. Тож кожний, хто бажає побути в нашому монастирі, має нагоду засмакувати трохи іншого ритму життя. У нашому монастирі ритм дня визначає молитва, і молитва розділяє працю, а не навпаки.

— Не секрет, що маємо кризу покликань навіть у семінаріях. Як справа з покликаннями до клаузурових монастирів?

— Ми зараз маємо на формації трьох сестер. Господь нікого не перестав кликати, але люди не хочуть чути цей поклик. Мають страх. Багато людей навіть сьогодні живуть як монахи: багато моляться, постять, чинять милостиню і мають оцей монаший дух. Але найбільше бояться відречення від своєї волі. Людей лякає послух. Та я впевнена: якби їм добре пояснити, що насправді вони відрікаються від свого «я», зраненого гріхом, і що в монастирі людина просто стає вільною, що послух дає людині свободу, — то вони б відгукнулися на цей заклик Господа. Святий Павло писав, що все нам вільно, але не все приносить користь, і послух допомагає обирати те, що нам корисне, що для нас добре. Святий Бенедикт казав питати в кандидатки лише одне: чи вона справді шукає Бога, чи шукає добро, любов і те, що корисне для душі, — бо це робить людину вільною. Якщо це пояснити молодій людині, то вона не буде боятися і думати, що Бог її обмежує. Ми навіть колись книжку видали «Кляузура — чи справді вона настільки страшна?» Нас часом навіть питають, чим відрізняється наше життя від в’язниці, а ми сміємося, що з в’язниці можна вийти, коли термін закінчиться, а в нас термін не закінчується, у нас довічне.

Але завжди треба пам’ятати, що це кличе Господь, а нам, уже покликаним, треба давати добре свідчення. Прагнення щастя — воно вписане у природу кожного з нас, і в монастир ми йдемо не для того, щоб себе катувати чи мучити. Господь хоче, щоб ми були щасливі, як і всі люди, — але в інший спосіб. Ми живемо у вимірі віри й часом навіть не бачимо плодів свого служіння. Бо ті, що готують дітей до Першого Причастя чи до Миропомазання, потім бачать, як ці діти ростуть, ким стають. А ми мусимо мати велику віру, що наше тихе служіння, наша молитва і монаше життя когось освячує, комусь дає благодать і для когось стає спасенною. У затворницькому монастирі особисті стосунки з Богом украй важливі, бо так ми пізнаємо волю Господа і знаємо, чим і як можемо служити Церкві та людям, які до нас приходять, які шукають у нас підтримки.
Джерело: CREDO

Автор : Віта Якубовська

Назад